Читати книгу - "ВІртуозна Гра, Оскар Бласт"

Розділ 41. Смерть у вірті

- Деформатор видав таку інформацію про нього. Я думав, це ваша задумка, - пояснив Крапс. 

Він ще щось почав говорити, але Платон відчув, як охоронці беруть його за плечі й ноги і несуть. Отже, незабаром все закінчиться. Негідники заберуться з вірту й тоді неможливо буде змінити стан справ. Всі загинуть. Треба терміново щось вирішувати. Але жодна думка не лізла а голову. Хіба що в уяві виник той дивний ідентифікатор, як називав його Крапс. І він увесь час трясся над ним, тягав за собою. Навіть під страхом смерті, коли в них стріляли вогняним згустками, нашпигованими гострими кристалами, Крапс не кинув цю машинерію. Що ж то таке? І зараз він назвав той пристрій деформатором. Чи не він змінює все навколо? Змушує робити гравців різні речі, які потрібні Гармашу? 

Але ж негідники чудово керують гравцями з реалу. Чи це не так? Може, він керує саме тими гравцями, які приймали пігулки з райдужною вісімкою? Або, наприклад, у ньому приховано вірусну програму, котра демонструє всім глядачам «Віртуозної Гри» не те, що відбувається насправді, а те, що потрібно Сержу Гармашу? Адже гру ніхто не відміняв. Уся країна дивиться зараз на своїх комп’ютерах, віртуальних екранах, на демонстраційних широких стендах-бігбордах, що розвішані по всьому місту, як змагаються останні вісім учасників «Віртуозної Гри». В голові хлопця навіть виникла підозра, що всі ті бігборди, рекламні візуалщити, голограмні демонстратори майже на кожному кроці на вулицях міста і є трансляторами віртуально реальності. Вже частково активовані. Принаймні, поблизу тих місць, де мешкають учасники гри. 

І ці пігулки. Вони тримають в покорі всіх із вісімки і якось дивно працюють, не виходять із організмів, а постійно знаходяться там, впливаючи на сприйняття світу навколо. Як це роблять, наприклад, віртокуляри чи ті ж самі «шапки»... 

Платона поклали на підлогу. Він почув кроки охоронців, які віддалялися. Ризикнув розплющити очі, намагаючись не смикатися й не рухатися, скосив погляд убік. Поряд лежала Ембері. Точніше, аватар Командос Емілі. Її волосся розсипалося по підлозі навколо голови, обличчя було серйозним та трохи злим. А очі – мертвими. Хлопець подивився на її бліді потріскані губи й згадав, як цілував Ембері. Якою вона була живою, теплою, рідною... 

Хвиля роздратування й гніву прокотилася всередині нього. Ніхто. Ніхто не має права маніпулювати людьми так, як це роблять Гармаш та Грей! 

Вони хочуть вбити його дівчину! Пані Гроса мала рацію! Ембері - його дівчина!

Ця проста й зрозуміла нині для нього істина була такою правильною, непорушною, що він аж здригнувся. Так! Ембері його дівчина! Не знає ще про це, але обов’язково нею буде! Та вже є! А він повинен її захищати! Ці покидьки не можуть так просто вбити його Ембері! 

Чомусь саме розуміння того, що він, нарешті, усвідомив своє справжнє ставлення до Ембері, що він кохає її, надало Платону сил і поставило в голові все на свої місця. Інколи просто треба зрозуміти самого себе, щоб зрозуміти світ навколо. 

Хлопець раптово усвідомив, що має зараз зробити, щоб принаймні спробувати всіх врятувати. Він повільно припіднявся на ліктях і роззирнувся. 

Охоронці їх усіх поклали у лівій башті, біля дверей, пронісши широким мостом. Напевно, зараз заблокують вхід у центральну башту, а в ліву запустять уакарі. Їхні злі й роздратовані вигуки з вулиці доносилися аж сюди, у відчинені двері. Можливо, також змінять код, і тоді Платон не зможе повернутися. 

Всі восьмеро учасників останнього рівня вже знаходилися тут. Лежали поряд із Платоном. Біля кожного знаходилася якась зброя. Платон схопив свій пістолет, глянув – заряд був максимальний. Хлопець схопився на ноги. Зрозумів, що час іде на секунди. Двері в центральну вежу були трохи привідчинені, і хлопець боявся, що зараз їх закриють. Проте Гармаш із Греєм не поспішали закривати центральну башту. Чомусь зволікали. 

Платон видихнув і з усіх ніг помчав по широкому мосту до входу в центральну башту. Ох, нехай Свята Опера нині пошле йому хоч крихту удачі! 

Йому пощастило, ніхто не вийшов із дверей, не почав їх зачиняти. Він підкрався до входу й прислухався. Й аж потім зрозумів, чому двері вежі ще відчинені: між Гармашем та Греєм відбувалася напружена розмова, їм було не до дверей. 

- Не робіть цього, я ж виконував все, що ви наказували! Підтримував всі ваші починання й проєкти! – тремтячим голосом говорив Крапс. 

- Вибач, Грею, мені не потрібні свідки! 

Платон зазирнув у щілину напіввідкритих дверей. Охоронці лежали біля ніг Сержа Гармаша. Напевно, він щойно їх убив, вогонь пожирав одяг, шкіру, зброю, їхні тіла поступово зникали з вірту. Гармаш тримав пістолет, направлений Крапсу в голову. Той перелякано тулився до стіни, розуміючи, що наступили останні хвилини його життя. 

- Але я ж професіонал! Я все вмію! Провів чудову роботу! Я служитиму й надалі вам вірою й правдою! 

- Так, ти працюєш відмінно, - погодився Гармаш. – Але зайві свідки мені не потрібні. Я вирішив позбутися всіх, хто брав участь у цьому проєкті. Наберу нових людей, які будуть під впливом моїх чудопігулок, які віритимуть мені беззастережно, які вже житимуть у змішаній реальності й не знатимуть іншого! Цей прилад, ця програма, цей агрегат працює бездоганно. Посилаючи сигнали на інші мої застосунки, він деформуватиме реал так, як потрібно мені, вмикатиме віртпрограми в реалі. А всі, хто прийматиме мої пігулки-вісімери, вже не зможуть вийти з вірту без моєї команди. А ти, Грею, надто багато знаєш. Тому...