Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

– Та ми з тобою багатії, Мері, справжні багатії! Хіба ми не можемо приховати ці гроші, а листи спалити? Якщо той картяр коли-небудь і заявиться сюди розпитувати, ми так на нього холодно і скажемо: «Не розуміємо, про що це ви! Ми бачимо вас уперше і ні про яку торбину з золотом і не чули». Уявляєш, який у нього буде ошелешений вигляд і...

– Ти все жартуєш, а гроші ось де лежать. Незабаром ніч – якраз пора на грабіжників.

– А й правда. Але як же нам бути? Довідатись приватно? Ні, це зіпсує всю романтику. Краще через газету. Подумай тільки, який здійметься галас! У наших сусідів очі рогом полізуть від заздрощів. Адже вони добре знають, що жоден чужинець не довірив би таких грошей ніякому іншому місту, крім Гедліберга. Як нам пощастило! Побіжу швидше до редакції, а то буде пізно.

– Стривай... стривай, Едварде! Не лишай мене наодинці з цією торбиною!

Але чоловіка вже й слід загув. Хоча ненадовго. Мало не біля самого будинку він зустрів видавця газети, всунув йому в руку незнайомцевого листа й сказав:

– Цікавий матеріал, Коксе. Дайте в черговий номер.

– Запізно, містере Річардсе; а втім, я спробую.

Опинившись удома, Річардс знову заходився обмірковувати з дружиною цю знадливу таємницю. Про сон годі було й думати. Насамперед їх цікавило, хто ж дав незнайомцеві двадцять доларів? Виявилося, що відповісти на це запитання було неважко, і обоє в один голос промовили:

– Берклі Гудсон.

– Авжеж,– сказав Річардс,– він міг таке вчинити, це на нього схоже. Іншої такої людини в місті не знайдеться.

– Це всі визнають, Едварде... бодай у глибині душі. Ось уже півроку, як наше місто знову стало самим собою – чесним, обмеженим, по-фарисейському самовдоволеним і тупим.

– Гудсон так і казав про нього до самої смерті, і то прилюдно.

– Так, і його ненавиділи за це.

– Ну, ще б пак! Але він на це не зважав. Кого ще так ненавиділи, як Гудсона? Хіба що преподобного містера Берджеса!

– Берджес на це й заслуговує. Хто тепер піде до нього в церкву? Хоч і поганеньке наше місто, а Берджеса воно розкусило, Едварде! А все-таки дивно, що цей чужинець довіряє свої гроші Берджесові.

– Справді, дивно... А втім... втім...

– Ну от, завів: «Втім, втім!» Ти сам довірився б йому?

– Як тобі сказати, Мері, може, цей чужинець знайомий з ним ближче, ніж ми?

– Від цього Берджес не покращає!

Річардс розгублено мовчав; дружина дивилася йому просто в вічі, чекаючи на відповідь. Врешті він заговорив, але так боязко, ніби знав заздалегідь, що йому не повірять.

– Мері, як на правду, то Берджес – непогана людина.

Місіс Річардс явно не сподівалася такої заяви.

– Дурниці! – вигукнула вона.

– Він – непогана людина, я це знаю. Його недолюблюють за ту історію, що набула такого розголосу.

– За ту історію! Ніби того замало було!

– Досить. Цілком досить. Тільки він тут не винен.

– Схаменися, Едварде! Як то не винен, коли всі знають, що винен?

– Мері, присягаюся, він ні в чому не винен.

– Не вірю й ніколи не повірю. Звідки це ти взяв?

– Тоді послухай моє каяття. Мені соромно було, але нічого не вдієш. Про те, що Берджес не винен, ніхто, крім мене, не знав. Я міг би врятувати його, але... але... ти пам’ятаєш, яке обурення панувало тоді в місті... і я... я не наважився. Адже мене тоді б розірвали. Я почував себе негідником, справжнім негідником і все-таки мовчав. Мені просто забракло мужності.

Мері спохмурніла й довго мовчала. Потім заговорила, запинаючись на кожному слові:

– Так, цього, мабуть, не слід було робити... Хоч як там є, але ж громадська думка... доводиться зважати...– Вона зайшла на слизьке і незабаром спинилася, але трохи згодом опанувала себе й повела далі.– Звісно, шкода, але... Ні, Едварде, ми не могли собі цього дозволити. Просто не могли дозволити! Я не благословила б тебе на таке безглуздя!

– Скільки б людей відвернулося від нас, Мері! А крім того... крім того...

– Мене зараз тривожить лише одне, Едварде: що він про нас думає?

– Берджес? Він і не відає, що я міг врятувати його.

– Ох! – полегшено зітхнула дружина.– Як я рада! Коли Берджес ні про що не здогадується... Ну, слава богу! Тепер зрозуміло, чому він такий люб’язний з нами, хоч і не має на те ніяких підстав. Мені вже кілька разів за це й дорікали. Ті самі Вілсони, Вілкокси та Гаркнеси. Для них немає більшої радості, як сказати: «Ваш друг Берджес», а вони ж чудово знають, як мені це неприємно. І чого він так нас уподобав? Просто не розумію.

– Зараз я тобі поясню. Вислухай ще одну сповідь. Коли все те вийшло на яву і Берджеса вирішено було протягти через усе місто на жердині, мені так стало допікати сумління, що я не витримав, потай пішов до нього і попередив. Він виїхав з Гедліберга й повернувся, коли вже все вщухло.

– Едварде! Якби у місті довідалися...

– Мовчи! Мені й тепер страшно про це подумати. Я пожалкував, що зробив це і навіть тобі нічого не сказав, бо боявся, що ти несамохіть викажеш мене. Тієї ночі я й очей не склепив. Але минуло кілька днів, ніхто ні в чому мене не запідозрив, і я перестав розкаюватися в своєму вчинкові. Отож і досі я не каюся, Мері, нітрохи не каюся.

– І я рада: адже над ним хотіли вчинити таку жорстоку розправу! Так, каятися нема в чому. Хоч би там що, а ти мусив це зробити. Але, Едварде, що буде, якщо коли-небудь довідаються?

– Не довідаються.

– Чому?

– Бо всі думають на Гудсона.

– Ну, звісно.

– Адже він справді ні на кого не зважав. Старого Солсбері умовили піти до Гудсона й кинути йому межі очі це обвинувачення. Той розпалився й пішов. Гудсон зміряв його від голови до п’ят, ніби відшукуючи на ньому найбридкіше місце, і сказав: «То ви, значить, від розслідувальної комісії?» Солсбері відповідає, що приблизно так воно й є. «Гм! А що їм треба – подробиці, чи досить буде загальної відповіді?» – «Коли потрібні будуть подробиці, містере Гудсоне, я прийду вдруге, а