Читати книгу - "Темні стежки , Юлій Череп"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але навігатор мовчав. Якщо спочатку він довго шукав супутники, то тепер він просто завис не реагуючи на дотики до сенсора. Довелося перезавантажити, але після цього він взагалі відмовився від пошуку супутників.
— Ми приблизно ось тут, — вказав точку на паперовій карті Сергій. — Тому пропоную їхати до першого перехрестя, повертати направо, далі назад до міста, а там вже дивитися по місцевості, може швидше буде пішки дістатися.
— Чого ж ми так з самого початку не зробили? — починав сердитися Андрій.
— Та хто ж знав, що так вийде, — знітився Сергій і згорнувши карту потрібним квадратом наверх, сів знову за кермо.
Не проїхавши й кілометра, Сергій пригальмував на перехресті й почав знову вглядатися в карту водячи по ній пальцем.
— Друже, це не сенсор, що ти там тицяєш? — погано приховуючи роздратування запитав Андрій.
— Цього перехрестя немає на карті. Хоча воно доволі широке, — не звертаючи на кепкування товариша спокійно відповів Сергій. — Або це помилка картографів, або … — він замовк, поринувши в роздуми.
— Або що? — спробувала повернути його до реальності Оксана.
— Або ми зовсім в іншому місці і шукати орієнтири на цій карті марна трата часу.
— Давай краще не відхилятися від попереднього плану, — наполягав Андрій.
Сергій мовчки викрутив кермо вправо й втис педаль в пол. Позашляховик взривів потужним двигуном немов розколюючи гнітючу лісову тишу. Хвилин через п’ятнадцять доволі швидкої їзди вони знову вискочили на відкриту місцевість. Судячи з того, що крести церкви тепер стирчали відносно силуету замку з протилежного боку опинилися друзі на іншій стороні містечка.
— Тобто пішки ми сюди могли дійти ще дві години тому? — не приховуючи іронії спитав Андрій.
— Я б не була так впевнена, — вступилася за Сергія Марина. — Ви ж бачите, що тут дійсно якісь дивні речі відбуваються.
— Можливо геопатогенна зона, — припустив Сергій. — Якраз цим можна пояснити і збої в роботі електроніки.
— Погляньте, — Марина вказувала на щось в глибині дерев.
— Схоже ми на місці, — голос Андрія несподівано здригнувся.
Чим довше кожен із четвірки вдивлявся в околиці старого лісу ти більше хрестів та надгробних плит починав бачити посеред молодих дерев, які ніби норовили вирватися з замкненого кола вічної темряви.
— От вам і старий закинутий цвинтар, а он схоже і будиночок нашої вчительки, — з якимось мисливським азартом промовила Марина.
Зробивши декілька кадрів старих могил вирушили до будинку Ядвіги Карлівни.
Для молодих тренованих людей дорога зайняла від сили хвилин десять. Будинок уявляв з себе вже звичну для гостей Лісового Двору картину. Дах накритий старою, майже повністю поросшою мохом, черепицею. Вікна косоокі, двері кособокі. Паркан навколо двору збитий з дощок та бруса, так само взявся лишайником. Здавалося один необережний рух і все це розвалиться немов соломяний будиночок Ніф-Ніфа із казки про трьох поросят.
— Є хто живий? — на все горло закричав Андрій уважно вдивляючись у вікна, чи не ворухнуця там штори, чи може ще щось викаже присутність всередині людини.
— Негоже таке на кладовищі казати, — несподівано позаду всіх пролунав твердий та впевнений жіночій голос.
— Ви Ядвіга Карлівна? — поцікавилася Марина, оглядаючи охайно та сучасно одягнену літню жінку невисокого зросту. Назвати Ядвігу Карлівну старою не повернувся б язик ні в кого з присутніх.
— Вас вірно проінформували, — погодилась вона. — А тепер мушу поцікавитися — що вам від мене потрібно?
Ходити навколо ніхто не мав ні бажання ні наміру.
— Ми прийшли дізнатися подробиці історії містечка, а також про його засновника Станіслава Лісовського, — сказала Оксана.
— Сміливо, — жинка посміхнулася самими краєчками губ і швидко, немов сканером, пройшлася по гостях вицвітшими блакитними очима. — Хтось з вас родич Лісовського? — її погляд з насмішливого перетворився на серйозний.
— Ніхто, — відповіла Марина. — Ми їздимо країною знімаємо різні цікаві місця.
— Дивно. Туристи, що сновигали тут в пошуках пригод, цікавилися завжди руїнами замку. Але ви перші хто запитав мене про Лісовського. — Хто ви?
— Можна сказати, що ми журналісти. Історики, — спробувала врятувати ситуацію Оксана. — Ми знімаємо відео, монтуємо їх та викладаємо на нашому каналі в інтернеті. Це така електронна мережа, в якій можна знайти все що завгодно. Ну майже все.
Ядвіга Карлівна подивилася на неї, як на божевільну.
— Дитино, я навчилася гуглити ще в ті часи коли Ларрі Пейдж та Сергій Барін під стіл пішки ходили. Добре. Ходімо до хати, раз кажеш, що нічого у всесвітній павутині про нашого Станіслава немає. Так і бути, розкажу вам трішки.
Жінка пішла вперед, а гості за нею. Всередині будинок виглядав на диво охайним, якщо не сказати сучасним. У порівнянні з їх готелем, то хатина Ядвіги Карлівни була просто хоромами. Замість скрипучих старих дощок, поли вистелені кахелем та ламінатом. Стелі рівнесенько пошпакльовані та пофарбовані. Меблі недорогі, але відносно нові.
— Сідайте, а я поки поставлю чайник. Не говорити ж нам на суху, — жінка заговорницьки підморгнула гостям.
Коли було розлито чай по чашках, отримано дозвіл господині будинку на запис видео, налаштовано камери та мікрофони, Ядвіга Карлівна почала розповідь.
— Я народилася й виросла в Лісовому Дворі, а мої предки жили тут із самого його заснування. Знаю багато дивних історій про ці місця, але ви ж питали про засновника? Станіслав Лісовський... Ця постать для нашого містечка легендарна, хоч і не всі ці легенди приємні. Він був дворянином із глибоким корінням, нащадком шляхти, і прибув сюди в кінці XVIII століття, шукаючи місце, де міг би оселитися й залишити по собі слід. І знайшов. Тут, посеред дрімучих лісів, він заклав фундамент майбутнього Лісового Двору.
— Але чому саме тут? — не втрималася Марина.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темні стежки , Юлій Череп», після закриття браузера.