Читати книгу - "Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро"

побожного трепету, з яким вона чекала на урочисту церемонію, Голді була блідою як смерть, і цей ефект ще більше підсилювався вінком і білим вбранням. Коли процесія почала заповнювати кімнату, вона із жахом замружила свої круглі темні очі, немовби кантор був катом, який має вести її на ешафот.

Пісня-звернення до нареченої зазвичай схожа і на молитву, і на промову, вона складається з роздумів на тему життя та смерті, оплакування померлих членів родини молодої жінки, сумування з приводу її власних негараздів і напучування її на виконання священних обов’язків дружини, матері та служниці Господа. Її складають у віршах і декламують сумним, тужливим речитативом, що часто переривається жалобним рефреном музичного ансамблю, тож вона, безперечно, виконує свою місію — викликати сльози навіть тоді, коли серця переповнені бурхливою радістю. Відтак ми можемо уявити собі той похоронний ефект, що його справила ця пісня під час шлюбної церемонії Голді.

Кантор, сам напівзаморений, вкладав у спів тугу власного серця; скрипки ридали, кларнет канючив, корнет і контрабас стогнали, й кожен інструмент розповідав сумну історію свого враженого злиднями господаря. Кантор розпочав:

Тихіше, добрі жінки, прислухайтесь до моїх віршів! Нині, наречено, ти стоїш перед Всевишнім. Молись, аби він благословив твій союз, Щоб дав тобі й твоєму чоловікові прожити сто двадцять мирних літ. Щоб дав вам ваш хліб щоденний, Щоб голод не стукав у ваші двері.

Кілька жінок, у тому числі Голді, заридали, решта із сумом опустили очі. Ансамбль видав жалісний акорд, і вся аудиторія зайшлася голосним, несамовитим плачем. Кантор суворо продовжував:

Плач, наречено, плач! Це час для сліз. Подумай про минулі дні: Гай-гай! Вони вже не повернуться назад.

Не звертаючи уваги на конвульсивні схлипування, якими наповнилася кімната, кантор продовжував декламувати, і врешті-решт в його очах блиснув вогник, голос емоційно затремтів, і він проспівав якимось надзвичайно високим, моторошним тоном:

А твоя мати за морями, А твій батько в могилі — Там, де гойдалася твоя колиска, Плач, наречено, плач! Проте його душі тепер краще, Ніж нам тут нанизу, У злиднях і турботах, у безнастанних муках. Плач, мила наречено, плач!

І тут, посеред загального вибуху емоцій, викликаного цим імпровізованим віршем, пролунав зойк: «Наречена зомліла! Води, швидше!». — «Ви просто вбивця!» — вигукнула якась літня дама, випромінюючи водночас захоплення талантом кантора й гнів із приводу його надмірних наслідків.

Голді привели до тями, й решта церемонії пройшла без інцидентів. Вона підкорялася всьому, як уві сні. Коли у супроводі двох чоловіків, кожен із яких тримав канделябр із запаленими свічками, ввійшов наречений, щоб опустити фату на її обличчя, вона дивилася ошелешеним поглядом, немов не усвідомлювала ситуацію або не впізнавала Натана. Коли, пристосовуючись до ритму традиційної тужливої мелодії, Голді наосліп повели до великої зали й поставили поруч із нареченим під червоним балдахіном, а потім вона обійшла навколо нього сім разів, вона підкорялася наказам і рухалася із пасивністю загіпнотизованої. Після того, як було прочитано «Сім благословень» і кантор, делікатно піднявши край фати, підніс до вуст Голді келих вина, вона відпила з нього з виглядом хворого, який приймає ліки. Потім вона відчула, як їй на палець надягли обручку, й почула голос Натана: «Ти посвячуєшся мені цією обручкою за законами Мойсея та Ізраїлю». І Голді подумала: «Тепер я заміжня жінка!». Але чомусь ці слова здалися їй зараз порожнім звуком. Вона розуміла, що одружена, але не могла збагнути, що це означає. Коли Натан розчавив ногою келих і ансамбль заграв веселу мелодію й усі закричали «Мазлтов! Мазлтов!» і заплескали в долоні, а старші жінки зайшлися несамовитим танком, Голді відчула полегшення від того, що важке випробування залишилося позаду, але все ще не усвідомлювала чітко зміни свого статусу.

Лише за чверть години, коли вона опинилася в цокольному приміщенні, на чолі одного з трьох довгих столів, усвідомлення свого нового «я» вразило її, так би мовити, як блискавка. Обідня зала була майже такого самого розміру, як бальна поверхом вище, так само яскраво освітлена, й три столи, що займали майже всю її довжину, були накриті на сто п’ятдесят гостей. Але за ними розсілося заледве двадцятеро осіб. Враження вийшло ще більш гнітючим, аніж у бальній залі. Вільні лавки й неторкнуті столові прибори ще сильніше підкреслювали порожнечу приміщення, в якому губилася жалюгідна купка людей.

Голді дивилася на ряди тарілок, ложок, виделок, ножів, і вони гнітили її холодним блиском своєї урочистої, помпезної маси.

«Я не та Голді, якою була, — думала вона. — Я заміжня жінка — як матуся, як тітка, як місіс Вольпянська. І ми все до останнього цента витратили на це розкішне весілля, а тепер у нас немає ні грошей на меблі, ні гостей, які нам їх надіслали б, і їжу буде викинуто, й усе дарма, а винна в усьому цьому я!».

Блискучі тарілки немов перешіптувалися між собою, перемигувалися й обмінювалися усмішками на її рахунок. Голді перевела погляд на товариство, й виявилося, що гості марно примушують себе щось скуштувати, немовби вони теж збентежені цим безжальним блиском невикористаних тарілок.

Над залою повисла знервована тиша, й несміливий передзвін двох десятків виделок і ножів щомиті додавав їй ще більшої ніяковості та безживності. Навіть кантор не наважувався