Читати книгу - "Про любов для дітей, Ангеліна Кріхелі"

Білка свиснула щосили, так що кошеня навіть прикрило вушка лапками. Свист обірвався, але нічого навкруги не відбувалося. Кошеня стало озиратися. А білченята примчали під мамин захист. Вона обійняла їх усіх, притуляючи до себе. І тут почулося важке:

— Уф-уф-уф...

Котик теж притулився до Білки злякано, дивлячись в той бік, звідки линув звук. А за хвилину з-за дерев до них вийшов маленький ведмідь. Він важко сопів, намагаючись віддихатися від швидкого бігу. Сповільнюючи кроки, Потапич-молодший підійшов до Білки.

— Здрастуйте, тітонько Білко! Почув, що ви мене кличете, і примчав, — сопіло ведмежа.

Білка махнула білченятам лапкою, і вони миттю помчали на дерево. І вже звідти, з гілки, спостерігали за тим, що відбувається внизу, помахуючи величезними пухнастими хвостами й нагостривши вушка з кумедними золотистими китичками. Одне білченя постійно гризло горішки та було найпухкішим з усіх. Друге ані секунди не могло всидіти на місці й було худеньким та рухливим, третє — завжди нагострювало вушка і чуло краще за всіх. А двоє інших білченят завжди тулились ближче до мами в пошуках тепла і захисту, тому що були наймолодшими.

— Все правильно ти зробив, маленький Потапичу, — відповіла Білка ведмежаті. – Маленькому котику потрібна твоя допомога. Відведи його до Боровичка-Лісовичка.

— Добре, — пихнуло ведмежа і підставило свою спину кошеняті. Мурзик нерішуче простягнув лапку й одразу ж боязко відсмикнув її. Але він ні на хвилину не забував, що йому неодмінно потрібно допомогти другові. Тому виліз на спину ведмедика і, попрощавшись з усіма, вони вирушили в дорогу. Ведмедик пробирався лісом, а над їхніми головами небо, ніби теж бажаючи допомогти малюкам, розкидало зірки-лампочки, висвітлюючи дорогу.

Кошеня сонно позіхало і кілька разів навіть згорталося клубочком на спині ведмедика, але трималося, забороняючи собі спати. І його терпіння і та наполегливість не були марними. Просто перед кошеням і ведмежам стелилася галявина, повна вогників, що виблискували в темряві. Маленький Потапич допоміг кошеняті спуститися зі спини.

— Ми прийшли вже, — промовив ведмедик. — Тут знайдеш Боровичка. Але пильнуй, бо старий хитрий. Будь обережним. А мені до мами час повертатись, бо вона хвилюватиметься, якщо не прийду вчасно.

— Дякую тобі, ведмедику, — сказав котик на прощання, і ведмедик попрямував додому, в густий і темний ліс. А Мурзик присоромлено подумав, що, напевно, і його мама-кішка зараз хвилюється, куди поділося її кошеня. Але він був упевнений, що мама-кішка неодмінно зрозуміє, коли дізнається, що йому вдалося знайти Правду.

Поки ж він захоплено обводив поглядом блискучу галявину, намагаючись устежити за світлячками, але щоразу не встигав за їх пересуваннями.

— Здрастуйте, світлячки! — сказало кошеня, і йому відповів цілий хор голосів:

— Здрастуй, кошеня!

— Я шукаю Боровичка-Лісовичка. Мені дуже потрібно другові допомогти, — пояснив Мурзик, сідаючи поблизу величезного гриба з широким коричневим капелюшком, який цілком міг би бути кошеняті парасолькою, якби раптом пішов дощ. Але, на щастя, дощу не було. А ось гриб виявився непростим, тому що коли кошеня замовчало, гриб несподівано відкрив очі, повернувшись до кошеняти обличчям, і випростався. Виявилося, що це і не гриб зовсім, а невеличкий на зріст старий у величезному капелюсі.

Світлячки сміялися, дивлячись на здивованого котика, і розліталися в різні боки  у своїх справах.

А Боровичок привітно посміхнувся кошеняті.

— Ну, здрастуй, Мурзик, — сказав дід, плеснув у долоні, і перед кошеням з'явилася миска з молоком.

— Здрастуйте, Боровичок-Лісовичок. Дякую вам, — і Мурзик почав пити з миски. Напившись молока, він ще раз подякував старому, і миска  зникла.

— Весь ліс уже облетіла твоя розповідь про бідолаху Івана, — звернувся до кошеняти дід. — Знаю і я, що ти шукаєш Правду, щоб другові допомогти. Що за дива! Таких друзів пошукати треба, щоб через друга в темний ліс вирушали й небезпек не боялися, — сказав старий у величезному коричневому капелюсі й подивився на кошеня.

Мурзик замислився на хвилинку.

— Іванко б теж пішов для мене в ліс, — нарешті відповів котик, поміркувавши. — А ще на шляху мені зустрілися дуже добрі, хороші друзі. І Курча б заступилося за Каченя, дідусь Бор — за тітоньку Воду, Їжак — за синичку, а Філін і ведмежа — за Білку. Мені багато зустрічалося друзів на шляху.

Боровичок заплескав у долоні.

— Оце так! — радів він. – Отже, маленьке хоробре кошеня, тобі й справді моя допомога потрібна!

— Дуже потрібна, — кивнув Мурзик, переказавши Боровичку всю історію від початку. — Адже я навіть не знаю, яка вона — Правда? Звір це або людина? Красива або страшна? І де мені її шукати?

Боровичок лукаво посміхнувся кошеняті, сідаючи перед ним на коліна.

— Правду не потрібно шукати, — відповів лісовий житель здивованому кошеняті. — Правда у кожного своя є.

— Як же так? Чому ж тоді Іванко її не знайшов?

— У будинку, де живе Добро, — відповів йому Боровичок, — завжди оселяється і Чесність. Вже вона точно знає, де Правду шукати. Вона її часто до себе в гості запрошує і ласощами пригощає, принаджує.