Читати книгу - "Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава"

Запорізька Січ. 15 липня, 1719 рік

У коридорі пролунали швидкі кроки.

 – Соломія! – увірвався до приміщення мелодійний чоловічий голос, розірвавши тишу, що панувала до того, на тисячу дрібних шматочків.

На порозі, відчинивши обома руками величезні двостулкові двері, стояв гарний хлопець. Вишиванка, шаровари та високі чоботи – хлопець як завжди дотримувався козацької моди. На поясі висіла шабля, а сіро-чорне волосся було підстрижене в зачіску властиву лише тим воїнам, до класу яких він належав. Цього зеленоокого юнака звуть Дмитро – і він зараз наймолодший діючий головний волхв за всю історію Січі.

 – Гетьмане Соломія! – знову вигукнув хлопець, підійшовши ближче до дівчини, що стоїть біля вікна, і шанобливо схилившись, промовив: – У мене для вас новини…

 – І що ти бачив цього разу? – спитала дівчина, що якось розсіяно дивилася у вікно на головну площу і невелику дерев'яну церкву, що там була.

 – Невже це настільки очевидно? – здивувався юнак, зиркнувши на хранительку гетьманської булави – ну… – спробував зібратися з думками Дмитро – навіть не знаю з чого почати доповідь… – нервово смикнув волхв власний рукав.

– Досить – якось дуже різко зупинила невпевнене буркотіння волхва гетьман – Прямо як маленький. Ні, слово честі! Пояснюй, як можеш.

Вдихнувши, хлопець почав пояснюватись:

 – Я бачив дівчину, що лежала посеред лісу… Неймовірно худу і… поранену. У неї підпалене коротке волосся і перемотані руки. Вона лежала на животі, а з ран на кісточці та передпліччі повільно текла вже майже остаточно загустіла кров. Навколо цієї дівчини кружляло налякане цуценя, яке швидко перетекло в срібного вовка. А той подібно до примари зник... І тихий скрипучий голос, спочатку ледь помітний, а потім відносно голосний виразно шепотів: «вовк не страшний… дракон страшніший». А потім голосно заржав невидимий кінь і все провалося в темряву... а у вухах стояв бридкий шум... насамкінець я побачив дивну магічну мітку темряви.

 – І що вона несе в собі? – уточнила Соломія.

 – Не впевнений. Але це чорне зображення черепа, тільки ніби перероблений у скривавлену морду дракона...

 – Зрозуміло… – трохи згодом промовила дівчина, хоч і було зрозуміло, що нічого незрозуміло – Це все? – поцікавилася Соломія

 – Так. Тобто Ні – заплутався хлопець у думках, а дівчина мимо волі посміхнулася – Шира пише, що вони з загонами та Фіном через тиждень назад збираються.

 – Є ще щось, щоб ти хотів би обговорити? – обернулася до волхва гетьман.

 – Ні – знову шанобливо схилив голову хлопець

– Тоді можеш бути вільним – відпустила «вірнопідданого» хранителька гетьманської булави.

Дмитро зник так само швидко, як і з’явився.

 "І що це може означати?" – задумалася Соломія. Аж раптом від ключиці до ліктя пробіг неймовірно швидкий електричний імпульс, який змусив дівчину схопитися за амулет вампірячої роботи.

Тряхнувши головою, дівчина знову глянула у вікно. Її щось турбувало, але що саме не мала поняття навіть вона сама. Інтуїція лише кричить про те, що гетьман щось забула… втратила… загубила… і, примхливо тупаючи ногами, викривально тицяла пальцем у ту ділянку пам'яті, яка вже не один рік була оповита туманом забуття.

Соломія пройшла до столу. Кроки лунко віддавалися в напівпорожній будівлі, а каблуки високих чобіт ритмічно відбивали дріб по мармуровій підлозі.

«Чи варто когось чекати? – задала питання дівчина і сама ж на нього відповіла – Наврядчи, адже більшість отаманів у роз'їздах. Ну а Самійло, разом із Києм та Русланою поїхали до села, з якого прийшли тривожні звістки…»

Несподівано щось змусило дівчину-воїна напружитися. Зупинившись біля столу, гетьман усміхнулася.

 – Іване, а ви довго там будете стояти? – поцікавилася вона в порожнечу

Якби якась нормальна людина побачила це збоку, швидше за все, вона засумнівалася б у добробуті психічного здоров'я дівчини. Але за головними дверима почулося шарудіння і звідти вийшов старий характерник.

– Знову ти мене виявила…– розчаровано зітхнув чоловік.

– Ви щось хотіли? – незворушно уточнила гетьман, сідаючи за стіл і беручи папери в руки.

 – Та ти вже все знаєш. Тобі все Малий розповів – махнув рукою старий.

 – А ви й розмову чули? – здивувалася Соломія.

 – Ні, просто це дуже добре відбилося у твоїй свідомості – пояснив характерник.

«Знову вчитель грає телепатією...» – майнуло в голові в гетьмана, а у голос дівчина лише хмикнула:

 – Тоді зрозуміло.

– Ех, молодь… не поважаєте ви рідну мову! Все частіше на всезагальному розмовляєте…

– А ви прийшли, щоб висловити мені свої претензії на цей рахунок? – хитро уточнила дівчина.

– Старію я… – перейшов старий на всезагальний – Правильно мене з ради випхали! І з поста зняли.

Дівчина на це резонно відповіла:

– Ви самі, добровільно, покинули пост… на жаль – не змогла Соломія стримати розчарованого зітхання.

– Можливо – зазначив Іван, – але молодь набагато краще за мене виконує обов'язки, які колись були моїми.

Соломія, криво посміхнувшись, підперла рукою голову і випадково зачепила ліктем склянку з водою, що стояла на столі. Посудина, перекинувшись, упала на підлогу скривджено брякнувши, а вода гарними бризками розлилася по підлозі.

 – Іронічно... – протягнула дівчина, розглядаючи цю картину.

Гетьман спробувала «магією» зібрати воду, але рідина лише трохи піднімалася над підлогою, відразу ж падаючи назад.

Поблажливо посміхнувшись, старий зібрав воду в склянку і поставив тару, ніби вона й не падала зовсім, причому навіть не наближаючись до джерела проблеми.

 – Що саме? – уточнив літній волхв.

 – Іноді так легко змінити звичний лад… при цьому зовсім не бажаючи цього робити.

 – Все в божій волі.

 – А як же маги? Адже вони роблять те, що раніше було неможливо. Те, що завжди вважалося неконтрольованою силою природи... Маги, оракули, волхви і навіть шамани з відьмами можуть зупинити русло, пересушити його або змінити його напрям. Невже чарівники зневажають божу волю?