Читати книгу - "Природний роман та інші історії, Жорж."

надає довколишньому хаосові якоїсь декадентської витонченості? Повертаючись із ванної, він обережно обійшов наскладані в коридорі ящики, але в кімнаті вдарився головою об надто низький абажур, залишений у спадок попередніми наймачами. Сів у крісло і вперше за кілька днів замислився. Ще вчора було все — просторе помешкання в одному з найкращих кварталів, телефон, двоє котів, доволі непогана робота, дві-три дружні сім’ї, з якими вони часто бачилися. Ага, пропустив дружину. Хоча останні кілька місяців вони спілкувалися лише в присутності гостей, вона була тією силою, яка підтримувала дім у належному стані. І був спокій, що давав йому змогу писати. Все розвалилося за кілька днів. Розпад, щоправда, почався ще рік тому, але обоє закривали на це очі з якимось мазохістським задоволенням. Він встав і вийняв із сумки блок цигарок зі свого недоторканного запасу. Звечора скурили все. У тридцять років аж ніяк не хотілося починати все спочатку. Починати спочатку. Дурнуватий вислів, який пасує хіба що для другосортних романів і касових фільмів. Обернутися до всього спиною. Піднятися з колін. Воля будувати все наново. Дурниці.

Що будувати? З якого початку починати? Було кілька варіантів. Кинути все, переїхати до іншого міста, а якщо вийде — до іншої країни. Повіситися на бачку в клозеті. Зібрати всі гроші, купити п’ять блоків цигарок і стільки ж пляшок ракії, зачинитися в кімнаті й чекати, поки вріжеш дуба. Зійти вниз і взяти собі канапку з подвійною кавою.

Через п’ятнадцять хвилин він вирішив почати з останнього.

7

У церкві цієї троянди

чорний жук за ченця.

Як можливо писати роман сьогодні, коли нам відмовлено у трагічному? Як узагалі можна мислити про роман, коли немає нічого високого? Коли існує лише буденність — зі всією її передбачуваністю чи, ще гірше, з нестерпною загадковістю сліпого випадку? Бездарна буденність — лише в ній проблискує трагічне й високе. Так, у бездарній буденності.

Колись, коли час спливав повільно і світ ще був зачаклований, я чи то почув, чи то вигадав таку дивовижність. Якщо вирвати волосину з кінського хвоста і потримати у воді сорок днів, то вона перетвориться на змію. Оскільки коня не було, я спробував з ослом. Не пригадую, чи вичекав я сорок днів і чи перетворилася волосина на змію, швидше за все, ні, якщо взяти до уваги, що й хвіст же не був кінський.

Але я з’ясував одне: досить, аби думка про це перебула в голові хоч би хвилину, і всі ослячі зади починають здаватися розкішними ґорґонами. Я читав про Ґорґону в одній ілюстрованій книзі давньогрецьких міфів. Записав собі його в зошит у косу лінійку з печаткою Левського[5] на обкладинці. То було перше диво, яке мені піднесла дійсність, перша таїна буденності. І що поробиш, якщо зараз ослячі зади є для мене лише ослячими задами? Якщо я бачу тепер лише їхню розчакловану сутність? Зрештою, давненько я вже не споглядав ослячих задів.

Тут можна додати, що ще в давнину Епікур та його учень Лукрецій наполягали на ідеї природного самозародження живих істот під впливом вологи (зіс!) та сонячного світла.

Якщо онтогенез і справді повторює філогенез, або, іншими словами, якщо в одному людському житті відтворюються всі епохи природничої історії, то дитинство припадає десь на сімнадцяте-вісімнадцяте століття. Принаймні в тому, що стосується любовного ставлення до природи. Лінней — той, який одного чудового дня, ніби Адам, роздав імена рослинам і ввів бінарну номенклатуру, або так звані nomina trivialia (прості назви), — пойменував один зі своїх ранніх творів «Заручини рослин». Написаний він був іще на початку XVIII ст., але надрукований лише 1909 року. Ось опис процесу запилення, взятий з цієї праці, — він цілком міг би належати перу Андерсена:

Пелюстки квітів самі ніяк не задіяні у відтворенні, вони є шлюбним ложем, яке Великий Творець облаштував так пречудово, просочивши його коштовні ковдри пахощами, аби наречений та наречена могли щонайурочистіше відсвяткувати в нім своє весілля. Коли ложе готове, настає мить, коли наречений пригортає свою найдорожчу половинку й виливається в неї…

8

Sub rosa dictum.

Я вагітна, — сказала мені дружина того вечора. Тільки й усього. Кіно та література пропонують два варіанти реакції в таких випадках:

а) Чоловік ошелешений, але щасливий. Поводиться дещо дурнувато, йде до дружини, обіймає її. Обережно, щоб не зашкодити дитині. Не знає, що наразі це лише жменька клітин. Часом притуляє вухо до живота — рано ще слухати. Великим планом — очі дружини, глибокі й вологі, вже материнські.

б) Чоловік прикро вражений. Від самого початку щось нас у цьому героєві відштовхувало, і ось тепер усе його лицемірство проступає назовні, як червона смужка на тесті вагітності. Йому важко приховати роздратування, він не хоче цієї дитини, він брехав цій жінці. Великим планом — очі дружини.

Отже, Ема прийшла додому, сіла навпроти мене, не роздягаючись, і сказала просто: «Я вагітна». Зайве було уточнювати, від кого. Ми не спали з нею вже майже півроку. Сказала лише: «я вагітна», тим самим унеможливлюючи обидва вищезгадані варіанти. Я ніяк не зареагував. Не пригадую, щоб десь читав про подібну ситуацію. Дізнатися, що твоя дружина вагітна від іншого — таке стається раз у житті, ні, раз на кілька життів. Скачеш, лаєшся, перекидаєш стіл, розбиваєш улюблену вазу. Таку мить треба використати. Надворі блискавки, наближається гроза. Світ не може лишитися байдужим. Нічого подібного. Я спробував дуже повільно запалити цигарку. Не знав, що сказати. Дружина ніби злякалася мого мовчання і пролопотіла, що бачила дитину на зонді, крихітна, півтора сантиметра.

Не знаю, що сказати, зізнався я собі. Дивно, я не відчував ні ненависті, ні ревнощів. Як реагувати на немислиме? Що чинити?

Вона сказала, що хоче зберегти дитину і мене.

Я був з Емою ще два місяці.

Дитина виросла до семи, далі — до десяти сантиметрів.

Щодня я подумки прощався з нею, з котами, зі своєю кімнатою.

Два місяці, протягом яких ніхто не наважувався зробити рішення.

З кожним днем твоя дружина на очах стає матір’ю, а ти не можеш бути батьком.

9

До природничої історії клозету

З чого починається історія? Про що йдеться на початку? Про гнів, як у Гомера? Чи про імена? Якщо рацію має Платон у «Кратилі», то і грекам, і варварам була властива якась вроджена влучність назв. Отже, історію слід виводити