Читати книгу - "Природний роман та інші історії, Жорж."

Рухаючись від сьогоднішнього клозету через англійське closet, ми прийдемо до латинського claudo, clausis, яке основними своїми значеннями акцентує на замкненості, зачиненості. У решті значень це латинське дієслово має відтінок завершення — «закінчувати», «кінчати». А ще означає «ховати», «приховувати». О, римляни вміли сказати все одним словом. Отже, клозет — це там, де ти зачиняєшся, робиш те, що маєш зробити, закінчуєш, відтак прикриваєш зроблене. Щоправда, римляни ніде не уточнюють, що саме робиться в клозеті. Можливо, тому, що там відбувалося все? В Ефесі, приміром — і що це місто зараз робить у Туреччині? — так от, в Ефесі можна побачити гарно збережений римський туалет. Просторий, з мармуровими сидіннями, між якими немає ніяких перегородок. Він був розташований одразу біля публічної лазні, з якою сполучався таким собі теплим каналом. Після лазні римські патриції сідали собі зручно на мармурових сидіннях і коротали в невимушених розмовах усе пообіддя. Memento! Ми дещо забули. Звісно, вони не відразу опускали свої теплі сідниці на холодний мармур — спершу голі зади рабів мали нагріти камінь приблизно до температури тіла.

Але повернімося до назв. Якщо розгорнемо шеститомний словник Найдена Ґерова[6], то знайдемо там вельми конкретні й неевфемістичні назви цього відхідного місця. Отже, наша мова початку дев’ятнадцятого століття відважно називає його нужником або сральником. Мій дідусь наприкінці двадцятого називає його так само, хоч і не читав Ґерова. Він і досі не може уявити собі нужника всередині помешкання, біля самої кухні. Набагато пристойніше «ходити до вітру». От і ще одна назва — така ж буквальна, як і евфемістична. До вітру, кудись за кухню — в цьому весь незнищенний пантеїзм того покоління. Зрештою, кожен чоловік відчував те водне злиття з природою, коли зупиняв авто на узбіччі. За кущами або на незайманому білому снігу, де можна навіть намалювати щось у стилі пізнього Пікассо.

Втім, можливо, початків треба шукати в датах, у цифрах, у точно зафіксованому часі.

1855 року в Англії збудували перший підземний громадський WC, тобто ватерклозет. Тільки для чоловіків. Мабуть, саме припущення, що дами можуть мати такі ж потреби, як чоловіки, було щонайменше нетактовним. Хоч і розташована під землею, громадська вбиральня з протічною водою аж ніяк не була андеґраундом — то було місце вишукане й престижне, оздоблене фаянсом і мосяжем, із важкими дубовими дверима, трохи схоже на паб, у якому не наливаєшся, а виливаєшся. Не обливаючись, звичайно. З тих часів збереглася ода на честь Томаса Крапера, засновника першого публічного клозету, написана анонімним відвідувачем, щасливим від вдало справленої потреби. То було щось на кшталт:

Найвищих заслужив похвал

наш містер Томас Крапер,

що сидимо серед дзеркал,

а не в кущах, як трапер…

Доки можна розширювати історію? Чи варто переказувати оповіді окремих людей, залучати приватний досвід, повсякдення, легенди? Дюре в «Дивовижній історії рослин», Альдрованді в «Історії змій та драконів», Джонстон у «Природничій історії чотириногих» роблять саме так. Природнича історія, принаймні та, яку знаємо з XVI–XVII століть, не надто дбає про окреслення власних меж. Так, скажімо, історія Альдрованді містить відомості з біології змій, а ще: етимологію, харчування, розмноження, епітети, способи відловлювання, алегорії та повір’я, емблеми й символи, чутки й легенди, прислів’я, сни та рецепти страв із плазунів.

Час від часу довкола клозетів народжуються дивні історії та плітки. Два-три роки тому газетні шпальти заполонила історія про шведа, який знайшов у своєму туалеті удава. Йде швед у вищезгадане місце, піднімає накривку унітаза і вже збирається сідати, коли помічає, що на дні рухається щось, згорнуте спіраллю — справжній удав. Історія мовчить про те, що трапилося далі — чи вкусила змія шведа, чи той моментально спустив воду.

Фактом є те, що подібні чутки з’являються регулярно. Клозет, хоч і культивований в атмосфері приємності, залишається пов’язаним із підземним царством, хтонічним і похмурим.

У тридцятих роках поширилася чутка, буцімто нью-йоркська каналізаційна система кишить алігаторами. Ось як це сталося. Одна сім’я поїхала у відпустку на Флориду і привезла звідти двох маленьких алігаториків. Господарі трохи ними потішилися, а коли алігатори набридли, просто викинули їх у каналізацію. Проте тварини не здалися, вони живилися здохлими щурами і сміттям, а до того ж, на превеликий жах нью-йоркців, розмножилися. Спростування, які згодом надрукували поважні видання, як-от «Нью-Йорк Таймс», лише остаточно переконали громадян, що нью-йоркські підземелля — то справжні джунглі. Не знаю, наскільки правдивою була та історія з крокодилами, але я особисто знайомий з однією літньою жінкою, яка присягалася, що одного разу, коли вона відкрутила кран, звідти вислизнув дракон. Уся річ у масштабах.

Безперечно, в історії клозетів знайдеться місце і для тієї розмови за столом. Куди ж без неї? Взагалі-то там будуть переказані найрозмаїтіші історії, навіть незначні. Особливо незначні. Як-от «Історія мого друга Вензеля, розказана ним самим».

Заходжу я одного разу до університетської вбиральні. Звичайної, загального користування. І бачу, що вона вся заляпана лайном. А я ж не студент уже, щоб мені було пофіґ. У ту мить хтось стукає у двері. Я кажу: зайнято. Фантастичний жіночий голос відповідає: вибачте. Голос, скажу вам, супер-сексі. І, мене, якщо чесно, заткало. Думаю собі так: вийду я з цього обісраного клозету, і та дівчина, зайшовши після мене, вирішить, що то все моя робота. Сиджу всередині, уже зробив, що мав, і не знаю, як вийти. Може, якщо я потягну час, вона собі почекає трохи й піде. Але якщо не піде, то зволікання не на мою користь. За стільки часу можна спокійно обісрати весь клозет. Спробуй потім пояснити дівчині, що то не ти. І що з того, що ти в краватці і з портфелем з натуральної шкіри. Для неї ти засранець. Дурнувата ситуація, дурнувата система громадських клозетів, ніякого виходу, ніякого віконця. І навіть якщо ти в піджаку й краватці, у цьому лайняному контексті виглядаєш, наче якийсь збоченець. А дівчина стоїть назовні, чекає, певно, вже нервує. І тоді я вирішив. Скинув краватку, заткнув її до кишені, розстебнув сорочку, піджак закинув на одну руку, а рукави сорочки закотив по самі лікті. Я став невидимим, став частиною того паршивого клозету. І досі думаю, що це найкращий вихід із таких ситуацій.

Я копнув двері й вийшов.

10

Ніхто ще його не бачив, але воно існує…

Протягом кількох років після весілля ми жили в помешканні моєї дружини. Вірніше, в