Читати книгу - "Там, де ховали життя, Янина Кап (Зоя Маг)"

Стук у двері був таким, якого не сплутаєш ні з чим.
Не крик, не попередження. Наказ.
Двічі — коротко, з відлунням. А тоді — ще раз. Сильніше. Як постріл.

— Уляно, — шепнув Сава, не зводячи погляду з дверей. — Буди Ольгу. Скажи, щоб листа сховала. І рушник — у піч.

Вона не відповіла. Тільки кивнула.
Ольга встала, боса, біла як полотно. Дістала з-під сорочки пожовклий клапоть — лист Павла — і сховала в подвійне дно скрині, між тканими ряднами. Потім — до печі. Спалила кілька стібків своєї надії.

Двері розчинились не одразу. Сава спершу зняв защіпку. Потім — залізний засув. Максим стояв за спиною батька, стиснувши кулаки. Хата мовчала.

На порозі стояли троє. Один у формі. Очі — мов запотілі вікна.
Двоє в цивільному — обличчя знайомі. Один — Петько Кисіль. Другий — той самий, що днями був у сільраді, щось писав у блокнот, ніби шукав кота в клуні.

— Документи. Кто здесь хозяин? — пролунало чужою, твердою, відрізаною інтонацією.
— Сава Литовка, — відповів він спокійно. — Це моя хата.
— Кто еще проживает?

— Дружина. Син. Невістка.

— У вас есть корова?
— Була. Померла. Весною.
— Проверим.

Огляд почався, як штурм. Вони не дивились — вони рили. Комора, погріб, підлога, полички, навіть піч. Палицею — в кожен горщик, у кожну миску. Стукали, обнюхували, зиркали, шарили.

Ольга стояла біля печі. На ній — сорочка, руки — складені, мов перед молитвою. У кишені — вже порожньо. Але в очах — усе, що було в листі.

— Эта кто? — запитав той, у формі, жорстко, без людського тону.

— Наречена Павла. Живе тут, — відповіла Уляна.

Він поглянув на неї довше, ніж треба. У тому погляді було щось — жадібне, гидке, обвітрене від людяності.
Ольга не кліпнула. Тільки ступила півкроку ліворуч. До печі. До хліба.

— Выйдут все мужчины. Быстро.

Саву й Максима вивели у двір. Підслизнулися в темряві — мокра трава, колоди під ногами. Вогонь ліхтаря сліпив.
Хтось поставив Саву на колода, Максима — на землю. Третій витяг ремінь.

— Где схрон?
— Немає нічого.
— Не врите. Все знаем.

Перший удар — по ребрах. Максим здригнувся, але не впав. Сава — не подав і звуку.
У роті — метал. У вухах — кров.

— Где мясо? Где сало? Где прячете?!

Другий удар — по спині. Потім — по шиї. Потім ще.

— Говорите. Или пойдём к ней. К вашей.
— Не чіпайте.
— Тогда скажи.

Максим підняв голову. Повільно. Обличчя його — закривавлене, в очах — не страх. Вогонь.
Вогонь не палає — вогонь мовчить.

— Добре. Покажу.

Вони вели його в ніч. Троє — на ґанку. Один тримав багнет. Інший — ліхтар.

До ями — старої, забутої. Там, де раніше ховали брухт. Там, де Максим розклав кілька порожніх гілок і навмисне насипав трохи солі, щоб був запах.

— Тут, — сказав. — Все, що мали.

Один поліз. Глянув. Шарив.
Порожньо.

— Ты врешь!

Удар. Але вже без віри. Без сили. Вони не знали — що сильніше: їхня злість чи ця ніч.
І ніч вигравала.

Повернулись мовчки. В хаті — Ольга сиділа на лаві. Уляна кип’ятила воду. Саву клали на ліжко — руки його були мов гілки — жорсткі, але живі.
Максим тільки притулився до стіни. І закрив очі. Бо він не програв. Він зберіг.

А Трохим сидів у сінях. І вже тоді в його очах була тінь людини, яка хоче не помсти — а відступу.Але відступити вже було нікуди.