Читати книгу - "Там, де ховали життя, Янина Кап (Зоя Маг)"

Ранок прийшов не зі світлом — зі запахом крові, що лишився у дворі.
Нею смерділо навіть у повітрі, навіть у росі. Навіть у молоці, яке не захотіло закипіти на плиті — піна піднялася і впала, мов перелякана.

Уляна встала першою. Вона не йшла — вона пливла, мов тінь, з кухні до сіней, від печі до води. Кожен її рух був точним, як у жінки, яка знає, що біль не кричить — він шепоче.

Вона глянула на Саву. Він лежав на боці, обличчя в темних плямах. Очі — закриті. Дихання рівне, але тихе, мов жевріюча гілка.

Максим сидів біля порога. На ньому — свіжа сорочка, але на губі ще засохла кров. У руках — кухоль з водою. Він не пив. Він дивився у простір, у якому не було жодного руху.
Навіть кури не кудкудакали. Навіть собаки — не гавкали.

У хаті — тиша. Та, що між вибухами.

Ольга мовчки підсіла до печі. Сіла, як завжди. Взяла рушник. Але не вишивала. Просто тримала його в руках, мов немовля.
У вухах її ще глухо гуділо. А в очах — пам’ять.
Пам’ять про тих, хто в дверях. Пам’ять про тих, хто стукає не пальцями, а владою. І про те, як Максим вийшов — і не вернувся одразу.

— Я зварю вам ячмінну, — сказала Уляна. Голос її був як щось із глибини землі.
— Не треба, — хрипко мовив Максим. — Не хочу.
— А треба. Бо ти не для того тримався, щоб тепер падати.

Вони сиділи втрьох. Сава — мов камінь. Максим — мов вуглина. Ольга — мов ліс, що ховає звіра.

А Трохим — мовчав. І ходив. Ходив по обійстю, як чужий. Як той, хто щось шукає. Але не річ — а виправдання.

Він хотів підійти до Ольги. Хотів спитати: "Як ти?"
Але знав: якщо вона підведе очі — там буде вирок.
І він не витримає. Він ще не готовий померти. Навіть у її погляді.

Увечері до хати зайшов хлопець з сусідства — Івась Кондратюк, тринадцять років. Приніс баночку меду — передати від батька.

— Сказав, що ви Саву передайте. Щоб той мед... на душу, не на хліб.
— Дякуємо, Івасю, — тихо сказала Уляна. — Твій батько ще не забув, що ми — не вороги.

Івась глянув на Максима, потім на Трохима. Хотів щось сказати. Але змовчав.

Бо деякі речі — не для слів. Деякі речі — для дитини, яка вже не зовсім дитина.

Пізно ввечері Максим сів за стіл. Витяг старий аркуш. Почав писати:

"Павле. Якщо ти ще десь там — пам’ятай. Ми тримаємось. Батько — мовчить. Я — теж. Ольга... тримається сильніше за нас усіх. Вони були. Але ми їх не пустили всередину. Ти не спізнись. Бо без тебе — світ мовчить. Твій М."

Він не заклеїв конверт. Не було куди надсилати. Але він написав. Бо коли не пишеш — помираєш.

А він мав ще жити. Мав ще берегти.

І надворі груші падали важко. Кожна — мов згадка. Кожна — мов сльоза. І кожна — мов чийсь останній вибір.