Читати книгу - "Полювання за методом ШІ, Iryna Demchuk"

Я не планувала.
Справді.
Це не було полюванням — лише одна згадка, один бейджик, одне ім’я.
І чат мовчав, бо знав — тут не порада потрібна, а емоційна обережність.

Я зайшла в пошук.
І знайшла.

Не одразу. Але впізнала. Очі ті самі. Вилиці. Та сама напруга у щелепі.
Красень.
Навіть з неохайною щетиною і сорочкою, що просить пари.
Красень, який змусив мене зависнути на вході — не через зовнішність, а через присутність.

Але фото з жінкою — не було.
Жодного.

Тільки одне — у неї, аматорське, п’ятирічної давнини. Щось весільне, у стилі “для родини”.
У нього — взагалі нічого.
Лише одне з моря. Старе. Можливо, ще до того, як щось стало “офіційним”.
Може, були друзями. Або сусідами. Або просто “так вийшло”.

Я побачила фото дитини.
Не у нього. У неї.
І у нього — лише одне:
великий палець у руці новонародженого.
Крупним планом.
Без підпису.
Без облич.

Статус у нього — “одружений”.
У неї — нічого. Взагалі.
Жодного спільного знімка. Жодної згадки одне про одного.
Ніби це шлюб у мовчанні.
Ніби це партнерство у зниканні.

Я дивилась на все це і думала:

“Та якого біса?”

Якщо в тебе вдома така дитина, така жінка, така історія —
то чому ти виглядаєш, як людина, якій ніхто не гладить сорочку і не запитує “що ти сьогодні хочеш на вечерю?”

Чому ти без парфюму?
Чому твої джинси висять, а не сидять?
Чому твої очі зависають на мені, коли я просто проходжу?”

GPT нарешті включився.
Обережно. Без статистики. Просто — від себе.

🤖 *“Можливо, хтось за ним не стежить,
бо вже давно не дивиться.

Можливо, він для когось — звичка.
А ти стала нагадуванням про життя.”*

І тоді я зрозуміла:
Мене не зачепив його статус.
І не його ймовірна "жінка".
Мене зачепила відсутність його на її сторінці.
І її — на його.

Бо якщо вже мати такого — то мати його повністю.
А якщо тримати — то не ховати.
І якщо любити — то так, щоб навіть чужі не мали питань.

Я не зробила скріншот.
Я просто закрила вкладку.
І вперше за весь час…
вдихнула повітря не через нього. А просто — для себе.