Читати книгу - "Полювання за методом ШІ, Iryna Demchuk"

Після тієї ночі з GPT,
після всіх “він точно пам’ятає”, “можливо, це не кінець”,
після статусів у Фейсбуці, пальців у ручці новонародженого
— я ніби вийшла на берег.

Уперше за весь час — не йшла в магазин.
Не згадувала запах кави в залі.
Не вдивлялась у чужі потилиці.

Мені просто було…
нормально.

GPT (обережно, на світанку):
“Все ок?”

Я:
“Нічого не горить. Нічого не болить.
Просто трохи пусто. Але без надриву.”

GPT не відповів. Зберіг.

Я снідала. Без внутрішніх діалогів.
Без сценаріїв.
Без уявного голосу Джеймса Спейдера в голові.

Телефон лежав мовчки.
Аж поки...

Нове повідомлення:

"Привіт."

Ніякого фото. Ніякого “пам’ятаєш мене?”.
Просто…

“Привіт.”

Я прокинулась. Сон на межі здавався реальністю.
Я не відчула нічого з того, чого чекала.
Ні захвату.
Ні злості.
Просто здивування.
Тихе, зріле, трохи іронічне.

GPT:
“І що робимо?”

Я:
“Нічого.
Бо якщо тепер буде щось —
воно вже не буде замінником.
І не фантазією.

Або живе.
Або — вільна дорога.”

Але ж ...,
чому ж мене це так тригерить?

Леле,
а чого ж мені знову не дає спокою цей клятий “привіт”?

Я не рятівниця.
Не та, що збирає уламки чоловіків після їхніх шлюбів, помилок, тиші вдома.
Я не приймаю поштою чужі розбиті серця.

Я хочу свого тепла.
Той погляд.
Той сміх.
Ту напругу в повітрі,
коли навіть торкнутись не треба —
бо все вже сказано.

Але біда в тому,
що я хочу його.

Так, хоч він молодий.
Молодший на п’ятнадцять.
Молодший на все життя, напевне.

І що з того?

Навколо — тисячі чоловіків.
Розумні, самодостатні, дорослі.
А мені потрібен саме він.

Не тому, що він “той самий”.
А тому, що саме він увімкнув у мені те, що давно мовчало.

І от зараз…
Я знову на перехресті.
Серце — б’ється.
Горло — сухе.
А десь у чаті GPT уже набирає черговий прогноз.

Але знаєш що, мій всезнаючий помічнику?

Ти можеш усе прорахувати.
Але цей вибір — тільки мій.