Читати книгу - "Історія одного розлучення, Ана-Марія Еріш"

Додому я дістався доволі швидко — їхати було лише кілька кварталів, тож дорога зайняла менше півгодини. Місто виблискувало вечірніми вогнями, вулиці поступово наповнювалися різноманітними звуками: кроки перехожих, шелест дерев, що коливалися під легким весняним вітерцем, шум автомобілів і далекі голоси.

Я встиг навіть подумати, що Нью-Йорк у вечірньому освітленні виглядає по-особливому, навіть якщо це лише декілька знайомих вулиць від офісу до дому. Я любив своє рідне місто і не хотів би жити ні в якому інакшому.

Прибувши, я майже не затримувався: прийняв душ, перевдягнувся в щось більш зручне, відчув, як вода змиває втому дня, а холодні краплі бадьорять і ніби «вмивають» голову. В цей момент мені захотілося трохи повоювати з власними думками, але не так, щоб собі шкодити, скоріше — трішки потролити себе і тих, хто мене оточує. Обожнюю дратувати інших, іноді це як невеликий вибух енергії, що допомагає мені залишатися в тонусі.

Проте є речі, до яких я ставлюсь дуже серйозно — зокрема генерал Кліфорд. Його підтримка в моєму житті була безцінною, і я не маю права підвести його чи образити, нехай навіть в думках. Адже саме він витягнув мене з безвихідної ситуації, коли мій біологічний батько опинився за ґратами. Він прийняв мене, дав притулок і виховав як рідного сина. Можливо, я не найкраща людина на світі, але вмію бути вдячним і пам’ятати добро. І, за можливості, відплачувати тим самим.

Чесно кажучи, більшість у нашому управлінні вважають, що мене тримають тут виключно через ці родинні зв’язки. І це їх ніколи не бентежить — що я не провалив жодної справи і завжди доводжу завдання до кінця. Для них це все другорядне, бо головне — прізвище Кліфорд. Мій прийомний батько — генерал із суворими принципами, який вимагав від мене максимальної дисципліни і ставив високі вимоги. Проте ніколи не залишав мене без підтримки, не дивлячись ні на що.

Особливий навик, який я опанував не з ним, — фокуси. Це дар, який передав мені інший вчитель — людина, яка навчила мене мистецтву обману очей і створення ілюзорних образів. Саме завдяки цьому я часто виходив із найскладніших ситуацій, де сила або зброя не допомагали.

Після короткого відпочинку, приблизно через годину, я сів у машину і поїхав до управління. Будівля — одна з найкраще охоронюваних у Нью-Йорку, із сучасною системою безпеки, що включала біометричний контроль, численні камери і охоронців, які ніколи не пропускали нічого зайвого.

Вже на вході мене чекала рутинна процедура: відбиток ока, сканування документів, короткий огляд речей. Я з посмішкою підморгнув одному з охоронців, дістати з-за спини яблуко й запропонував йому, але той лише закотив очі — для них це вже стало буденністю, я ж — свого роду місцева легенда, хоч і з сумнівною славою.

– Привіт, Доріс, – звернувся я до дівчини, що працювала у чомусь на кшталт приймальні.

Вона була особистим помічником генерала Кліфорда, і водночас моєю давньою знайомою — Доріс не приховувала свого ставлення до мене, а воно було далеко не теплим. Ми колись зустрічалися, і можна сказати, що я був не надто вибагливим, коли справа доходила до стосунків.

– Головний в себе? – поцікавився я.

– Так, але у нього зараз нарада, – відповіла вона з іронічним відтінком у голосі. – І до нього не можна. Тому тобі доведеться трохи зачекати. Та й ми чекали тебе раніше.

– Зрозумів, – сказав я, але, не звертаючи уваги на її протести, відкрив широкі дубові двері, що вели до зали засідань.

Усередині кімнати всі, хто був присутній, миттєво зосередили на мені увагу. Одинадцять пар очей насторожено дивилися в мій бік, намагаючись зрозуміти, хто цей несподіваний гість і що він тут робить. Жодного з них я не знав — новачки, очевидно, щойно приєдналися до команди. Мені здалося, що вони трохи нагадували мені персонажів із дитячого мультфільму «Міньйони» — такі ж непередбачувані, веселі і водночас трохи безпорадні.

Генерал Кліфорд сидів за столом і спробував поглядом «пропалити» дірку в мені. Та я вже звик — за всі роки навчання і співпраці з ним у мене виробився імунітет до його суворого, навіть трохи лякаючого, погляду.

Генерал був високим, міцно складеним чоловіком із посрібленим сивиною волоссям і різкими рисами обличчя, його яскраво-сині очі проникали до найглибших куточків душі, змушуючи кожного з оточуючих почуватись ніяково. Але для мене це було просто ще одне випробування, яке я був готовий пройти.

– Я не буду вам заважати, – сказав я, розсівшись на дивані та закинувши ноги на столик. – Лише трохи послухаю. Бо, здається, моє запрошення на цю нараду загубилося десь у пошті.

Новачки були шоковані — не кожен дозволить собі так говорити із генералом, тим більше, якщо він прийомний батько. Проте я знав — генерал Кліфорд цінує своїх людей і не звільнить їх просто так. Його доброта і справедливість — це те, про що він рідко говорить вголос, але це саме те, що підтримує колектив.

– На тому ми і завершимо, – сказав генерал, ніби не помічаючи мене. – Ви знаєте своїх наставників, а Доріс повідомить, де їх знайти. Сподіваюся на плідну співпрацю. Всім гарного дня

Зал почав порожніти, і я залишився з генералом наодинці. Очікував, що зараз посипляться питання чи докори, тож приготувався першим розпочати розмову. За стільки років я виробив стратегію розмови з генералом.

– Я не зрозумів, а де мій учень? Чи мене знову пропустили? – поцікавився я, грайливо.

– Клоунів так і не знайшли, які б підходили тобі, – відповів генерал, сідаючи за стіл. – Тоні, я чекав тебе дві години тому. Картер казав, що ти поїхав додому. Як це можна зрозуміти?

– Я втомився і вирішив трохи відпочити, – посміхнувся я. – Нічого ж не станеться, якщо відзвітую пізніше. До того ж, Картер точно розповів, наскільки я був неперевершеним.

– Ти знову взявся за свої ілюзії? – похмуро промовив генерал. – Поки можеш виконувати роботу, це добре. Але в мене для тебе нове завдання.

Він кинув мені на стіл товсту папку. Я поглянув на неї й зробив вигляд, що очікую подарунок. Десь в глибині душі мені хотілось перепочити кілька днів, і лише потім взятись за нове завдання. Та не в моїх правилах відмовлятись.