Читати книгу - "Полонені вогняної безодні, Борис Захарович Фрадкін"

Міхєєву теж було моторошно.

Якщо відмовить поле, навряд чи він взагалі встигне натиснути кнопку. Все скоїться дуже швидко…

Прилади показували тридцять з половиною тисяч атмосфер.

— Сорок один кілометр, — ледве розтуливши пересохлі губи, сказав Вадим. — Сорок один кілометр і сімдесят два метри, — повторив він зміцнілим голосом. — Ми в астеносфері. Чуєте, Петре Панасовичу? В астеносфері!

Міхєєв повільно зняв пальці з кнопок, розгладив затерплі суглоби. «А схоже, я злякався», — майнуло в голові. Сто сім рейсів, окрім найпершого, навчального, зробив він, не відчуваючи страху. І ось зараз все напружилося в ньому, закам'яніло в якомусь нестерпному чеканні.

— Механік, зв'язківець! — покликав Вадим у мікрофон.

— Все гаразд, — відгукнувся Чураков. — Вітаю з перемогою, Вадиме.

— Дякую. Зв'язківцю приготуватися до передачі повідомлення.

— Єсть!

І ще один звук прилучився до загальної симфонії діючих механізмів. Був він низький, урочистий, наче дзвін туго натягнутої басової струни віолончелі. Це почав працювати ультразвуковий передавач.

— Говоріть, Вадиме Сергійовичу, — запропонував Скорюпін.

Вадим нахилився до мікрофона.

— Говорить всюдихід ПВ-313. Ми щойно поминули глибинний бар'єр і увійшли в астеносферу. Відстань од поверхні сорок один кілометр. Тиск тридцять з половиною тисяч атмосфер. Температура навколишнього середовища тисяча дев'яносто градусів. Механізми у прекрасному стані.

І жодного слова більше. Вадим не хотів бути багатослівним, хоча він почував справжню дитячу радість, бажання з кимось поділитися нею.

— Що ж ви не поздоровили Аркадія Семеновича? — тихо підказав Міхєєв. — Увесь колектив слід було б привітати, подякувати за таку машину.

— Правильно, — схаменувся Вадим, та зв'язківець уже перейшов на прийом.

— Стоп!

З Вадимового наказу водій вимкнув бур і двигун. Всюдихід зупинився. Працювала тільки захисна установка.

Вадим і Андрій взялися оглядати апаратуру. Перевірили стан всмоктувальної системи та камер підігрівання. Переконалися в жаростійкості термополімерних стінок. Потім перейшли до огляду релейної системи, хоч автоматика перебувала під безперервним контролем другої системи, і якихось порушень не було помічено.

Тепер час повертатися. Успіх є, перемогу здобуто. Але до чого ж усе виявилося просто, без боротьби, без надмірного напруження фізичних і духовних сил. Боротьба була там, нагорі, в конструкторському бюро, вона тривала чимало років і ось закінчилася рейсом ПВ-313.

Підземохід зупинився на глибині сорока одного кілометра. А нижче ще понад шість з половиною тисяч. Сорок і шість тисяч…

Вадим у думці заглядає далі вниз, і голова його паморочиться, як у людини, що дивиться в прірву. Безодня притягує, вабить…

— Страшенно не хочеться повертати назад, — признався він Андрію. — Машина потужна, надійна. Коли ми раніше намагалися пробитися до бар'єра, то якоюсь мірою ризикували собою. А нині…

— Ти ж сам складав програму випробувань.

— Не сам. І, крім того, не гадав, що відчую таке… невдоволення.

Андрій оглядав реле. Ось людина, в якої нема власних бажань. Скажи зараз Вадим: «Рушаймо до центра землі». — Андрій зниже плечима й відповість: «Ну що ж, до центра, то й до центра».

Змалку, з шкільної лави були вони поруч. Долі їхні складалися начебто однаково: разом скінчили школу, поступили на один завод, в один і той же цех, навчалися в одному інституті, стали інженерами.

Але застрільником завжди був Вадим. Він вів за собою товариша, саме вів, а не запалював своїми ідеями. У Вадима з'явилась мета: присвятити себе підземоходам. Андрій, вислухавши захоплене признання друга, сказав: «Ну що ж, кораблі, то й кораблі».

Далі рядового механіка Андрій не пішов.

Щоправда, він завоював симпатії товаришів своєю надзвичайною витримкою, яка не зраджувала йому в хвилини небезпеки.

Андрій звик до підземохода, як до власної квартири. Вивчав його найретельніше, поки не запам'ятав кожен гвинтик, кожну котушку, кожен провід. Несправності виявляв швидко, усував по-хазяйськи, назавжди.

— Роби, як заманеться, — прикриваючи коробку автомата, відповів нарешті Андрій. — Та я б на твоєму місці не став поспішати. Ще побуваєш на будь-якій глибині. Встигнеш.

— Чекати!

Досі рейси були схожі один на один. Мета випробувань формулювалася просто: збільшення терміну служби того чи іншого вузла. Зовсім інше рейс ПВ-313. Машина висить над розжареною кам'яною безоднею, в яку нікому ще не пощастило зазирнути.

Повернутися? Тепер?

І з чим? Підземохід виправдав себе — це добре. Але не у Вадимовому характері задовольнятися малим — адже не сталося нічого такого, що примусило б працювати думку, підказало б нові ідеї.

— Гм-м-м, — мугикнув Дектярьов і помацав свою лисину. — Досліджувати далі астеносферу… Заманлива пропозиція. Риску, кажете ви, ніякого?

— Ви мали нагоду переконатися в цьому, — знизав плечима Вадим. — Глибинний бар'єр пройдено без будь-яких ускладнень. Особливих зусиль від нас і не вимагалося. Та мене, як конструктора, цікавлять умови, в яких машина одержала б справжнє, тривке навантаження.

— Розумію вас. А що запропонуєте ви, Валентине Макаровичу? — Дектярьов обернувся до атоміста.

— Я наполягаю: негайно повертаймося! — тонким голосом скрикнув Біронт. — Мені було обіцяно короткочасне перебування під землею, я не бажаю більше затримуватися тут. З мене цілком досить.

— Якщо я правильно вас зрозумів, — увічливо зауважив Вадим, — весь комплекс намічених вами досліджень повністю виконано?

— Навпаки, я не зробив і половини того, що збирався. На це мені потрібен місяць, а не дві доби, — обеззброїв себе Валентин Макарович. — Поки звикнеш до вашої задушливої коробки…

— Ясно. А ви, Миколо Миколайовичу?

— Я підтвердив лише те, що мені було відомо з досвіду минулих рейсів. Найцікавіше для мене лежить значно глибше.

— Отож, наскільки я зрозумів, — Вадим усміхнувся самими краєчками губів, — загальне бажання повернутися.