Читати книгу - "Вагітна від мільйонера-боса, Ekaterina"

— Ну, бачиш, у нас усе добре, — сказав Алехандро.

— Вони зустрічаються? — запитав елегантний молодий чоловік з документами в руках.

«Твоя робота — бути бухгалтером, перестань бути таким нав’язливим», — роздратовано каже йому Алехандро.

Я дивлюся довкола, почуваючись трохи сором'язливим.

«Ти не маєш мого дозволу на розмову, ні з ними, ні з дизайнерами, ні з бізнесменами, але не з бухгалтерами, красуне моя, ці два місяці з тобою неймовірні», — каже він мені на вухо, а я не кажу зрозумів що-небудь, і я кивнув головою.

— Минуло три місяці! — вигукнув я, шепочучи на вухо Алехандро.

Алехандро здивовано підняв на мене брову.

— Принаймні мені не доведеться терпіти твою матір-змію, — сказав я, не роздумуючи.

-Ха! — збентежено вигукую я.

«Я просто нагадав собі, — сказав я йому.

«Ну, йди допоможи мені», — каже він з посмішкою.

Решта днів минула дуже швидко, коли я найменше відчув, що вже адаптуюся до всього, і я знав, що мені завжди доведеться піклуватися про себе, незалежно від того, що я працював, у вирі зустрічей і справ з деякими людьми які затверджували меню, щоб оприлюднити, але напруга між нами все ще була прихована під поверхнею. Ми знали, що ризикуємо всім, дозволяючи своїм почуттям захопити себе, але не могли вдіяти.

Коли настає ніч, на стоянці до нас підходить дядько Алехандро.

 Моя думка згадала, що ми вже пройшли рівно третій місяць вагітності, а я не проходила жодного огляду на вагітність, яка я мама, скільки я вагітна, хоча я себе не погано почуваю, але потрібно зробити записатися на прийом, щоб дізнатися стан моєї дитини.

— Я думав, ти підеш з нами? — запитав дядько, перериваючи мої думки, коли я зрозумів, що це було спрямовано на Алехандро.

«Ні дядьку, я піду з Валерією», — каже йому.

— Плануєте спати в одному особняку чи сподіваєтеся жити разом? -запитав.

«Так, Валерія живе в моєму особняку, але ти повинен зберігати таємницю, дядьку, навіть не думай розповідати щось моїм батькам, бо я клянусь, що втечу», — серйозно каже Алехандро.

 Я був на парковці, притулившись до машини Алехандро, чекаючи, поки він закінчить розмову зі своїм дядьком, який дуже хотів мене почути. Поруч зі мною його дядько Антоніо дивився на мене, як на людину, яка щойно дізналася про цей світ мільйонерів, розмовляючи на тривіальні теми, щоб згаяти час.

— Валерія, як вам працювати з Алехандро? — запитав Антоніо, привітно посміхаючись.

— Це виклик і честь водночас, Антоніо. Алехандро дуже вимогливий, але й справедливий. «Я багато чого навчився, відколи я тут», — відповів я, намагаючись зберегти легкість розмови.

Саме тоді я побачив Мілену, яка йшла до нас із серйозним виразом обличчя. Він зупинився переді мною і подивився мені прямо в очі.

«Валерія, мені потрібно з тобою поговорити», — сказала Мілена твердим і владним тоном.

Алехандро підійшов саме вчасно, щоб почути заяву Мілени. Його, здавалося, здивувала нагальність її голосу.

— Що не так, Мілено? — запитав Алехандро, нахмурившись.

Мілена кинула на нього швидкий погляд, а потім повернулася до мене, проігнорувавши запитання Алехандро.

— Валерія, це важливо. «Ти маєш піти зі мною прямо зараз», — наполягав він, і його голос ясно давав зрозуміти, що немає місця для суперечок.

— Що відбувається? — запитав я, відчуваючи зростаючу напругу в повітрі.

Мілена швидко, без вагань вигадала виправдання.

— Є питання, пов’язане з вашим контрактом, яке ми повинні обговорити приватно в тренажерному залі, контракт із тренажерним залом, щоб ви займалися. «Краще, щоб ми розв’язали це негайно», — сказав він, дивлячись на Алехандро, щоб переконатися, що той більше не запитує.

Алехандро все ще виглядав спантеличеним, але повільно кивнув, довіряючи Мілені.

— Гаразд, але швидше повертайся, Валерія. Я чекаю вас в особняку. «У нас є багато речей для обговорення», — сказав він, кинувши на мене стурбований погляд.

Я кивнув і пішов за Міленою до її машини. Ми зайшли, і щойно двері зачинилися, напруга в повітрі, здавалося, трохи розвіялася.

— Мілено, що відбувається? — запитав я, мій голос був сповнений розгубленості й занепокоєння.

Мілена завела машину і поїхала. Його обличчя відбивало суміш серйозності й занепокоєння.

—Валеріє, я мав тебе звідти витягти. Необхідно звернутися до лікаря, щоб стежити за дитиною. Твоє здоров'я і здоров'я дитини зараз найважливіше, тобі щойно виповнилося три місяці, - сказав він тихим, але твердим голосом.

Почувши його слова, я відчув вузол у животі. Незважаючи на те, що я намагався зберегти свою вагітність у таємниці, я знав, що Мілена мала рацію. Мені потрібно було переконатися, що все гаразд.

— Дякую, Мілена. «Я справді ціную це», — сказав я, відчуваючи себе переповненим турботою та вдячністю.

Вона подарувала мені заспокійливу посмішку.

— Не переживай, Валерія. Я тут, щоб допомогти вам у всьому, що вам потрібно. І поки що я нічого не скажу Алехандро. Але ви повинні подбати про себе, про себе і про дитину, — сказав він із рішучим виглядом.

Я кивнув, почуваючись трохи спокійніше, коли ми прямували до кабінету лікаря. Я знав, що на карту поставлено багато чого, але з підтримкою Мілени я відчував, що зможу впоратися з будь-яким викликом, який трапиться на моєму шляху.

Ми з Міленою прийшли до лікаря. Коли ми йшли мовчазними білими коридорами, у моєму розумі вирували стурбовані думки.

Ми зареєструвалися на стійці реєстрації, і нам не довелося довго чекати, перш ніж нам зателефонував лікар. Мілена супроводжувала мене, демонструючи свою безумовну підтримку. Ми зайшли в кабінет, і лікар зустрів нас професійною посмішкою.