Читати книгу - "Зібрання творів, Амброз Бірс"

як належне, без подиву та здогадів. І виявив, що я, натерши ноги, плентаю лісом – напівголий, несказанно втомлений та голодний. Побачивши фермерське житло, я підійшов і попросив їсти. Мене нагодували й спитали, як я називаюся. Не знаючи свого імені, я, однак, тямив, що воно має бути в кожної людини. Вкрай збентежений, я пішов геть, а коли настала ніч, ліг у лісі під деревом і заснув.

Наступного дня я прийшов до великого міста. Не назву його. Також не стану описувати наступні події в моєму житті, що вже доходить кінця. Це було життя блукача, якого роздирали два невідступні чуття. Перше – провина за злочин, скоєний, щоб покарати зло. Друге – страх за покарання самого злочину. Спробую звести цю думку до короткої розповіді.

Мені здається, що колись я жив неподалік великого міста – успішний плантатор, одружений з жінкою, яку кохав, але підозрював у невірності. І був у нас син – обдарований, великонадійний юнак. Бачу його як невиразну постать, часто поза рамками картини спогадів.

Одного злощасного вечора мені спало на думку випробувати жінчину вірність банальним, заяложеним способом, знайомим кожному читачеві низькопробних романчиків.

Я поїхав до міста, попередивши дружину, що повернуся не раніше, ніж завтра пополудні. Повернувся ж незадовго до світанку й рушив на задвірки. Заздалегідь я потайки переладнав кухонні двері так, щоб вони не замикались, а тільки видавалися замкненими. Підходячи до цих дверей, я почув, що їх тихо відчинили та зачинили, й побачив чоловіка, що крадькома вислизнув надвір і зник у темряві. Прагнучи вбити негідника, я погнався за ним, але не наздогнав. І не розпізнав – на його щастя. А тепер не можу себе переконати в тому, що це була людина.

Знавіснівши від ревнощів, осліпнувши від тваринної люті ображеного самця, я ввігнався в домівку й кинувся сходами до жінчиної спальні. Двері були зачинені, але не замкнені, бо ж попередньо я й з ними помайстрував. Отож я безперешкодно ввійшов у кімнату і в пітьмі підійшов до ліжка.

Обмацавши постіль, мої руки засвідчили, що вона розкидана й нікого в ній немає.

«Дружина внизу, – вирішив я. – Почула, що я повернувся, злякалася й, наосліп розминувшись зі мною, сховалася десь у передпокої».

Я рушив до виходу із спальні, але потемки не туди потрапив... втім, саме туди! – перечепився об жінку, зщулену в кутку!

Умить мої руки обхопили її горло, притлумивши крик. Коліна вперлися в тіло, що пручалося. У смоляному мороку я, не зронивши ні слова докору, ні слова звинувачення, задушив жінку на смерть...

На тому видіння закінчується. Я описав його в минулому часі, хоча краще годився б теперішній. Бо ж знову і знову в моїй свідомості розігрується моторошна трагедія... знову і знову обдумую план, утверджуюся в підозрі, караю зло. А тоді – порожнеча. А після неї – дощі торохтять об закіптюжені шиби, сніги запорошують мою благеньку одежу, колеса гримотять на брудних вулицях, де в злиднях і в чорній роботі минає моє життя. Якщо і є сонце, то воно не світить. Якщо і є птахи, то вони не співають.

Ось іще одне видіння, ще одне нічне жахіття. Я стою серед тіней, що залягли на залитій місячним світлом дорозі. Хтось тут є, крім мене. Не знаю, хто це. В тіні великого будинку майнула біла нічна сорочка, і враз переді мною на дорозі виникає жіноча постать... це ж моя вбита дружина! На її обличчі печать смерті, на її шиї темні синці. Вона дивиться мені у вічі безконечно печальним поглядом, в якому немає ні докору, ні ненависті, ні погрози. Є в ньому найстрашніше – упізнання. Я відступаю від цього жахіття... мене проймає жах і тепер, коли пишу. Вже не можу складати слова докупи. Гляньте! Вони...

Я заспокоївся. Тут нічого додати. Цей випадок виринув із безодні мороку й сумнівів, туди ж і канув.

Еге ж, я знову опанував себе, знову «капітан своєї душі4». Нема мови про відтермінування вироку. Йдеться про крок на шляху спокутування. Моя кара не суворішає й не лагіднішає, вона просто постає в різних подобах. Одна з цих подоб – спокій. Зрештою, це лише довічна кара. «Муки в пеклі до кінця життя» – що за немудрий вирок! Злочинець має сам собі призначати строк. Сьогодні закінчується термін мого покарання.

Мир усім і кожному. Недоступний мені мир.

III. Свідчення покійної Джулії Гетман, передане через медіума Бейроулза

Я лягла рано і майже зразу поринула в спокійний сон, із якого прокинулася з непоясненним чуттям небезпеки – мабуть, воно часто навідувало мене в тому попередньому житті. Я не могла позбутися цього чуття, хоча й усвідомлювала, що воно безглузде. Мій чоловік, Джоел Гетман, був у місті, слуги спали в іншій частині будинку. Звичне оточення, жодних причин тривожитися. Однак мене охопив такий нестерпний страх, що годі було влежати. Я сіла й засвітила лампу. Всупереч сподіванню, це не дало полегші. Світло тільки посилило тривогу, бо мені видавалося, що смужка світла під дверима вкаже, де я лежу, будь-якій лихій істоті, зачаєній назовні. Ви, що досі в плоті і крові, досі підвладні жахаючим витворам фантазії, можете уявити, який це великий страх, якщо вже він спонукає шукати порятунку від нічних з’яв у пітьмі. Це ж стратегія розпачу – йти в ближній бій з невидимим ворогом!

Погасивши лампу, я натягла на голову ковдру й лежала, тремтячи, не в змозі покликати кого-небудь на допомогу й забувши молитви. В такому жалюгідному стані я пробула, мабуть, кілька годин, як ото ви кажете. У нас немає годин, немає часу.

Нарешті воно прийшло – тихо й нерівно ступає на сходах! Повільні, нерішучі, непевні кроки, наче воно не бачить, куди поставити ногу. Я жахнулася, потрактувавши скаламученим розумом ці звуки як наближення чогось сліпого, бездумного і злобливого, в якого марно благати пощади. Мені ще спало на думку, що я залишила в передпокої засвічену лампу, а якщо воно пробирається навпомацки, то це нічна мара, яка не бачить за дня. Непослідовно й нерозумно я міркувала та діяла, адже сама, побоявшись світла, загасила лампу в спальні. Що вдієш, страх не має розуму, це недоумок. Він подає лиховісні доводи й нашіптує малодушні поради, які не в’яжуться між собою. Дуже добре це знаємо ми – ті, що перейшли в Царство Жаху і у вічному сутінку таїмося серед картин нашого минулого життя. Ми, невидимі одні одним і навіть самі собі, а однак приречені ховатися на