Читати книгу - "Закохай мене в себе , Вікторія Вецька"

Я немав іншого виходу, крім того як підкоритися її проханню. Спускаючись по сходах на вулицю, я відчував, як моє серце бореться між розумом і почуттями, що наче корабель у бурхливому морі, шукаючи пристань.

Сідаючи за кермо, мої руки неспокійно били по ньому. Душевно важко було знати, що моя кохана зараз плаче, а я не знаю, як їй допомогти. Це все через мою необдуману мову, через мою недбалість. Але тут, у вирі емоцій я дещо згадав, що допоможе мені врятувати цю ситуацію. Колись батько вчив мене відкривати замки, і навіть подарував мені одну дуже хорошу відмичку, яку я використовував лише в екстрених випадках. І ось цей випадок настав. Я почав нишпорити в своєму бардачку, і коли нарешті знайшов те що шукав. Пішов знову до квартири коханої.

Після кількох спроб, я почув, як клацнув замок, і двері розчинилися. Це може бути незаконно, але для мене важливіше було те, щоб бути поруч з нею. Крокуючи до квартири, я бачив перед собою Мирославу, гнівну і сльозливу. Її обличчя було вкрите червоними слідами сліз, а руки стиснуті на грудях. Вона пронизливо дивилася на мене, і цей погляд зробив мене ще більш впевненим у тому, що я зробив все правильно.

— Як ти тут? — запитав, та підійшов ближче до Миросі.

Я хотів її обійняти, але вона відійшла в бік.

— Ти до всіх так в квартиру заходиш? Чи тільки до мене? — запитала, незадоволено Мирося насупивши брови.

— Тільки до тебе, — відповів лагідним голосом.

Хоча в самого на душі бушував шторм.

— Максиме, що в моїх словах тобі було не ясно! — пройшовся відлунням її голос по всій квартирі.

— Я кохаю тебе, і не хочу втрачати! — вигукнув, та зробив крок до неї.

— Ти вже мене втратив! Я думаю нам варто поговорити завтра. Просто я зараз на емоціях, і нічого тобі нормального сказати не зможу, — очі Мирослави почали помітно набиратися слізьми.

— Дівчинко моя, не плач! Я з тобою і в нас обов’язково, все буде добре, — обіймаючи Миросю промовив я, погладжуючи її по спині.

— Максиме, навіщо ти мене зрадив? — крізь сльози запитала Мирося.

— Сонечко моє! Вибач мене, я розповів твоїй мамі, що в тебе є таємниця, через яку ти і потрапила під машину. Але я навіть уявити собі не міг, що твоя мама почне шукати твою колишню подругу і випитувати все в неї, — промовив я, обіймаючи свою кохану.

Вона мовчала, тільки ніжно притискаючись до моїх грудей, плакала, а я лише тихенько погладжував її по спині, готовий прийняти будь-яку відповідь коханої. Тиша в кімнаті тривала як вічність, але, здавалося, момент за моментом вона розсіювалася. Коли Мирослава заспокоїлася, вона сіла на диван, а я залишився стояти навпроти неї

— Максиме, я пробачу тебе! А ти, будь ласка, пробач мені! Давай разом забудемо про наше минуле, і будемо жити з надією на світле майбутнє, адже спогади про минуле забирають у нас теперішнє, — промовила вона, глянувши мені в очі зі смутком і вірою в майбутнє.

— Ти, така розумничка в мене! — радісно вигукнув я, підійшовши до коханої.

— Тоді ми повинні закріпити наше перемир’я коханням у моєму ліжку, — посміхнулася Мирослава, розгортаючи переді мною свій веселий план.

Я лише посміхнувся у відповідь. Мирося взяла мене за руку, і ми обоє покрокували до її кімнати, готуючись підкріпити наше перемир’я коханням і незабутніми миттями щастя.