Читати книгу - "Сирітка для Ректора, або таємниці Академії Магії, Леся Нічна"

Це був піджак Тео.

Я так широко розплющила очі, що, здається, вії змахнули з луною. Світ на мить завмер, а потім закрутився в голові, наче добре збитий відвар з кореня недовіри та сушеної паніки.

Піджак, який опинився на моїх плечах, був теплим. Дуже теплим. І це було підозріло. Підозріло затишно.

— Тео? — перепитала я, розплющивши очі ще ширше, ніби намагалась ввібрати побільше реальності і переконатися, що це не галюцинація.

Але ні. Це був Тео. З самовдоволеною усмішкою, з бездоганною зачіскою, яку, напевно, фіксували магічним лаком із ступенем закріплення «катастрофа».

— Сирітко, ти тремтиш, — підморгнув він. — Тут холодно. Не впирайся.

Я — не впирайся?! Це хто на минулому тижні тестував на мені закляття «Сліпучий Зомлій»? Хто підсипав у зілля омолодження звіриний хвіст? Хто щоразу проходив повз із виглядом, наче я — випадковий пень у бібліотеці?

Я схопилась за піджак і почала знімати його, наче він раптом виявився шкурою кракена.

— Ні-ні-ні, — затараторила я, відходячи від дерева. — Дякую, звісно, за щедрість століття, але я, мабуть, поверну тобі твою велич назад.

А він навіть не поворухнувся. Стояв за кілька кроків. Усміхався. Дивився.

— Ти сьогодні… надзвичайно гарна, — мовив Тео.

Голос у нього був такий, що навіть вогнище, здається, здригнулось. А в мене мурашки пробігли по спині. І не з приємних. Це були мурашки з серії «щось тут не так».

Коли я зустрілася з його поглядом — яскравим, палаючим, надто вже голодним — мені справді стало не по собі.

Не тому, що я звикла до його зневаги (звикаєш швидко), а тому, що цей погляд був… небезпечним. Він дивився на мене, як на зілля, яке дуже хоче випити, попри напис «можливі побічні ефекти, включно зі смертю».

— Д-д-д-дякую, але я, мабуть, піду. Ось твій піджак, — забурмотіла я, намагаючись якнайшвидше повернути йому це благородне обгортання. Але він зробив крок ближче.

Небезпечно близько.

— А я раніше й не помічав у тобі… цього. Ти ж і справді нічого, — сказав він, і голос його став маслянистим, повзучим.

А моя рука сама потягнулась до першого-ліпшого закляття. Хай навіть це буде «Огіркова пліснява. Рівень перший».

Я вловила запах. Дивний. Не той, що зазвичай ширяв навколо Тео — дорогий парфум, чистота і легка заздрість першокурсниць. Ні. Це був запах чогось… міцного. І не тільки з трактиру. Він явно щось пив. Таке, що діє не лише на печінку, а й на залишки мозку.

Я вперлася в його груди, намагаючись тримати дистанцію.

— Тео… тобі, здається, недобре. Може, давай… розійдемося, як цивілізовані адепти?

— Ні, я не зупинюся, — сказав він, і його долоня торкнулася моєї щоки.

Оце вже було справжнє лякано. Не таке, як на екзамені з некроартефактів — а те, яке пробирає до самих кісток. Тео був не при собі. І мені геть не подобалося, як він себе поводив. Його рука на моїй щоці, його близькість, той блиск у його очах…

І тут — голос. Рівний. Спокійний. Пронизливий, мов лезо.

— Адепте Косий. Десять кіл навколо академії. Бігом.

Я завмерла. Тео — теж. Здавалося, навіть дерево, об яке я спиралася, випрямилось. Обертатись не хотілося зовсім. Бо я знала, хто там.

Тео відсахнувся від мене так різко, ніби його шбурнули в чан з крижаною водою.

— Але… — пробурмотів він, очевидно, збираючись виправдовуватись.

— Десять кіл. І ще одне — за чіпляння. І за… непрофесіоналізм, — ректор, здається, окинув його таким поглядом, від якого навіть найближчі дерева витяглися в струночку.

Тео не став чекати повторення — зник у напрямку академії, як переляканий хорек. А я стояла, тримаючи в руках піджак, і не могла повірити, що це все — реальність.

— Адептко Ліріс.

Я аж підскочила від несподіванки. Низький, трохи іронічний голос змусив моє серце з жахом упасти кудись у п’яти й забитися там, ніби намагаючись утекти під землю.

Повільно, як на страту, я обернулась — і втикнулася носом у груди мовця.

Високий, з неймовірно широкими плечима, у бездоганно сидячій форменій сорочці й жилеті стояв переді мною не хто інший, як наш шановний, обожнюваний усією академією (особливо мною, ага) ректор Райан. Він же Темний магістр, він же володар усього живого й неживого в академії, і — що найприкріше — мій колишній особистий екзаменатор із профільних дисциплін.

— П-пане ректоре? — пропищала я, геть забувши, як дихати.

— Адептко Ліріс, — Райан підняв брову, а в його очах блиснули іскорки — то чи сміху, чи сарказму. — Вам хіба не казали, що гуляти самій вночі лісом — небезпечно?

— Та я не сама… — забубоніла я, заїкаючись. — Там… біля вогнища… всі…

Він підійшов ближче, і його тепло стало майже відчутним. Моє серце почало витанцьовувати щось абсолютно ірраціональне. Я мимоволі притиснулася до дерева, що опинилося за спиною, і, здається, почала в нього вростати від страху.

Ох, якби ж це дерево мене проковтнуло! Я ж вивчаю земну магію — бодай якась користь із того!

Та зрадливе дерево мовчало, а Темний магістр тим часом нахилився ще ближче — настільки, що я відчула його дихання біля свого скроні. Від нього віяло морозною свіжістю, дорогим деревним ароматом і, на мій подив, чимось терпким, ніби кориця з горіхами. Дивно. Раніше я цього не помічала — мабуть, була надто зайнята втечами, хованками або удаванням ганчірки.

— Навіть так, — задумливо протягнув він, поглянувши в бік вогнища, звідки долинав сміх адептів і приглушена музика. — То чому ж ви самі тут мерзнете і створюєте потенційні проблеми для нашої академії?

— Я — проблема?! — вихопилось у мене раніше, ніж я встигла прикусити язика. — Та я… я зразкова адептка!

Ректор посміхнувся так єхидно, що, здається, в дерева за моєю спиною затремтіло листя.

— Авжеж, адептко Ліріс, — протягнув він із насмішкою. — Зразкова адептка, яка втікає з моїх занять просто у мене вдома, влаштовує підпали викладачів і навіть не вітає ректора після тривалої відсутності.