Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

пресвітерію, поклич його, помолімося разом, щоб його душа повернулася до Чистилища, Менче, йди звідси, що ти робиш у пресвітерії, помолімося, Слався, Царице, Мати милосердя, Життя, насолодо і надіє наша, слався, до Тебе взиваємо у цій сліз юдолі… Здається, що постать є лише вигадкою дрижання вогника в лампадці Духа Святого… Ні, звісно, це не місіа Ракель, це Менче, яка через свою бідність наближається до табернакля[49], щоб обікрасти його, — не відчиняй його, це блюзнірство, його може відчиняти лише священник, коли зійшов Святий Дух, але Менче все ж відчиняє його, нахиляється над білим полотном і молиться… Мені відомий той рух, із яким вона нахиляється, Німенький, мені відомий той рух, яким вона відчиняє віко табернакля, яким просовує всередину руку й виймає круглу коробочку, де схована гостія, після чого ховає її між ґудзиками своєї сутани, адже це сутана, це не Менче, це помпезний гладкий священник, який точнісінько як Менче, вчиняє колінопреклоніння й підводиться… Це він. Я впізнаю його, щойно він повертається, щоб роздивитися червонуватий вогник, що звисає згори: напомаджене волосся, ніби щоранку йому малюють тушшю череп, густі брови, яких я не бачу, та про які здогадуюся, темні, великі, гладенькі очі, занадто кучеряві вії й занадто пухкі повіки. Чому ти мене не слухаєшся, Німенький, і не покличеш його, і не скажеш йому, що ми тут, на останній лаві, дивимося на нього крізь темряву, щоб він раптом не зробив чогось, чого нам не варто бачити? Мабуть, це моє нічне жахіття, те, в якому сеньйор Асокар дивитися на лампадку, стає під нею, витягає руку, не дотягується до неї, кладе палець до рота, наче Ірис Мателуна, і стоїть у роздумах. Потім він знову витягує руку, цього разу підстрибнувши, але навіть так йому не вдається доторкнутися до лампадки. Отже, це сеньйор Асокар прийшов сюди вкрасти лампадку Святого Духа! Господи, що це за жахіття таке — бачити, як отець Асокар приходить сюди, щоб загасити вогонь лампадки, щоб зупинити биття серця будинку! Архієпископ схвалив ліквідацію, проте тільки тепер вона втілюється в життя… Задмухнути свічу Його Присутності… Забрати лампадку… Гостію… Тепер він простягає свої товсті білі руки, вкриті чорним волоссям. Дивиться на лампадку. Смертельним гріхом є думати, що добрий прелат, так, він добрий, він має бути добрим, адже він секретар архієпископа, що видатний, але дуже гладкий прелат, із задишкою, пхає оббитий адамашкою стілець, щоб помістити його чітко під лампадкою. Він хоче зняти її, забрати з собою. Я вже помітила це раніше, але ні, не так, так — це крадіжка, отче Асокар… Забери її ти, Німенький, ти, що стоїш позаду сповідальні, допоможи йому загасити світло Святого Духа й позбавити нас Його Присутності. Чекай… Дивися… Він вилізає, він хоче видертися на цей крихкий стільчик із позолоченого гіпсу, не лізьте, отче, не залазьте, ви ж незграбний і гладкий, а Німенький такий спритний, я накажу йому принести драбину, щоб він зняв вам лампадку, яку ви хочете забрати, не змушуйте мене дивитися, як ви робите безглузді речі, благаю вас. Цей стілець непримітний, як мої столи з мармурової крихти чи п’єдестали з дерева під мармур, чи вичовганий лінолеум, чи дерев’яні лави, він ледь тримається, він розвалиться, якщо ви на нього вилізете, бо ви дуже важкий. Будь ласка, зверніть на мене увагу. І ти теж, Німенький, не стій тут, споглядаючи моє жахіття і слухаючи мовчки мій голос. Іди, зупини його, не дай йому залізти на стілець, він трохи підіймає сутану, робить ривок, поштовх, йому це вартує чималих зусиль. Підібгавши сутану, він піднімає товсту ногу, затримавши її на секунду в повітрі, ніби балерина, й опускає її, адже він не може залізти на стілець. Він підіймає іншу ногу, хекає, опускає, йому не вдається. Він не знає, що робити. Сідає на стілець. Споглядає за лампадкою. Він підводиться й підстрибує, щоб дістати до лампадки, але знову невдало, він лише ледь торкається її, змушуючи хитатися, від чого полум’я блимає й усі тіні в каплиці починають танцювати, а разом з ними й ми з Німеньким. Тепер він стає на коліна перед гранатовим адамашковим стільцем і, вхопившись за його спинку, намагається підвестися — ні, отче Асокар, спинка розхитана, я знаю цей стільчик… Його непристойні ноги, його підв’язки… Господи, Господи, не дай мені вчинити помсту над отцем Асокаром, який знає, що дім цей суцільний бруд, що ми також суцільний бруд, не дай мені помститися йому цим сном, я ненавиджу його, бо він пообіцяв звільнити мене від старих, але він цього не зробить, я хочу контролювати свій сон, але не можу. Він хекає. Він підвівся і тепер вибирається на стільчик, який скрипить під його вагою, не рухайтеся, отче, ви впадете, тихенько, але ви підіймаєте руки, торкаєтеся лампадки, стілець хитається, тремтить, ви розумієте це і простягаєте руки, щоб зберегти рівновагу, ніби линвохода в цирку… Усе тремтить, ми всі тремтимо, і ви не в змозі зняти цю жадану лампаду. Стілець тремтить. Тепер вам страшно. Ви каєтеся. Хочете злізти. Він знову підіймає край сутани й обережно опускає ногу, ніби дитина, яка пробує нею воду й одразу витягує, бо вона холодна… Це опецькувате тіло з простягнутими руками танцює на стільчику… Ви впадете, отче, ось вам на допомогу йде Німенький, він підіймає іншу ногу, опускає її на пальчики, згинає інше коліно, я чую, як ви важко дихаєте, бо ви гладкий і вам страшно, допоможи йому, Німенький, подумай про гріх мого нечуваного марення, забери мене з цього жахіття, я не хочу й далі грішити цим сном, але як мені зупинити цей сон, який усе шарпає й шарпає, а матінка Беніта закриває вуста рукою, щоб не розплакатися від страху, Брихіда має врятувати мене, вона врятує нас усіх, це мені пообіцяла місіа Ракель, вона затуляє вуста, щоб не плакати від страху через те, що отець Асокар робить піруети на хирлявому стільці, а матінка Беніта стискає кулак і затуляє рота, щоб проковтнути плач, той, що підіймається моїми грудьми й болить мені, я відчуваю свої сльози, мої груди тремтять і щось підіймається в мені, щось підіймається, Господи мій, я не можу контролювати цю хитавицю, не дозволяй мені вчинити цього, Господи, і коли отець Асокар завмирає, напруживши одну ногу в повітрі, щоб спуститися, осоружний регіт матінки Беніти приголомшує каплицю, яка більше ніколи не буде каплицею, тому що мій регіт остаточно осквернив її… Прелат спіткнувся й упав.

— Блядь…

Матінка