Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

Тепер, остаточно вирішивши зробити для душевного зцілення юнака все, що буде в їхніх силах, пан Ворд і доктор Віллетт заходилися збирати будь-яку, хай навіть найнесуттєвішу, інформацію, яка могла б допомогти у справі. Передовсім вони вивчили плітки, що гуляли Потаксетом, — це було неважко, бо, як виявилося, обоє мали друзів у тих краях. Доктор Віллетт дізнався значно більше чуток, бо з ним місцеві спілкувалися набагато вільніше, ніж з батьком ключової постаті всієї історії, а з усього почутого випливало, що молодий Ворд і справді провадив дуже дивне життя. Чутки все ще пов’язували його з випадками вампіризму минулого літа, а опівнічні приїзди-від’їзди вантажівок тільки додавали підстав вже й так багатих і похмурих домислів. Місцеві торгівці подейкували про деякі геть дивні замовлення, які їм доставляв зловісний мулат, особливо про ненормальні обсяги м’яса та свіжої крові, які йому забезпечували дві найближчі м’ясарні. Для обійстя, на якому проживало всього троє чоловіків, ці обсяги було просто абсурдними.

Ще говорили про незрозумілі звуки, які лунали з-під землі. Тут було значно важче дізнатися щось більш-менш конкретне, проте всі малозрозумілі натяки збігалися у кількох основних пунктах. А саме, що було чути дивні звуки, схожі на відлуння якогось ритуалу, і це траплялося тоді, коли в хатині було темно. Звичайно, ті звуки могли долинати і з підвалу, про існування якого було добре відомо, проте чутки стверджували, що під будинком залягає розгалужена мережа підземель. Пригадуючи старі байки про катакомби Джозефа Кервена і притримуючись теорії, що Чарльз обрав цю хатину саме тому, що, за деякими документами, вона стояла на місці колишнього будинку Кервена, Віллетт та пан Ворд поставилися до цих чуток з усією серйозністю і кілька разів безуспішно оглядали прямовисний берег у пошуках дверей, про які згадували давні рукописи. Стосовно ж ставлення до вельми різномастих мешканців хижі, то невдовзі стало ясно, що до португальця люди переважно відчувають відразу, бородатого доктора Аллена з його незмінними окулярами бояться, а блідого молодого вченого просто вельми недолюблюють. Було також очевидно, що за останні тиждень чи два Ворд неабияк змінився, облишив будь-які спроби здаватися привітним, почав говорити лише хрипким відразливим шепотом — і то лише за крайньої необхідності.

Отакі фрагментарні відомості вдалося тут і там зібрати, і пан Ворд з доктором Віллеттом довго і серйозно дискутували про кожну дрібну деталь. Вони, де тільки могли, вдавалися до дедукції, індукції, екстраполяції та конструктивних домислів, зіставляли кожен відомий їм факт із останніх місяців життя Чарльза, включно з його відчайдушним листом, якого доктор нарешті показав батькові, зі скупими документальними свідченнями про старого Джозефа Кервена. Вони ладні були чимало віддати за те, щоби хоч краєм ока глянути на знайдені Чарльзом папери, бо ж причина божевілля юнака вірогідно полягала в тому, що він дізнався про старого чаклуна та його діяння.

4

А все ж пан Ворд і доктор Віллетт жодним чином не були причетні до перебігу наступних подій цієї виняткової справи. Збентежені та збиті з пантелику надто безформною і безтілесною загрозою, щоб мати змогу виступити проти неї, тепер обоє, батько з лікарем, вичікували у неспокої, а тим часом друковані записки від Ворда приходили все рідше та рідше. Тоді настав місяць — перший із багатьох — фінансової скрути, а в різних банках клерки лише похитували головами і телефонували одне одному. Їхні офіційні представники, які особисто знали Чарльза Ворда, вирушили до його хижі, щоб розпитати про те, чому кожен підписаний ним останнім часом чек був грубою підробкою, і хрипкувате пояснення юнака про те, що внаслідок нещодавно пережитого нервового стресу його рука втратила здатність нормально писати, вдовольнило їх значно менше, аніж мало б, на думку самого Ворда. Він, за його словами, не міг нормально виводити літери, кожна буква коштувала йому величезних зусиль, тож останнім часом йому доводилося друкувати всі свої листи, навіть адресовані матері чи батькові, які можуть це підтвердити.

Проте остаточно в глухий кут банківських працівників завела не безпосередньо ця обставина, бо в ній не було нічого безпрецедентного чи занадто підозрілого, і навіть не потаксетські чутки, відголоски яких виходили навіть за межі містечка, — їх геть збентежили плутані свідчення та незнання самого молодика, який демонстрував цілковиту втрату пам’яті стосовно найважливіших фінансових операцій, до яких він був доклав руку лише місяць чи два тому. Щось було не так, бо ж, незважаючи на цілковиту зв’язність та раціональність його мови, не існувало жодного розумного пояснення його цілковитої необізнаності з деякими фактами. Ба більше, хоч ніхто з цих чоловіків не був знайомий з Вордом надто близько, все ж вони не змогли не зауважити змін у його мові та поведінці. Їм було відомо, що він знавець старовини, але ж навіть найзаповзятіші антиквари не переймають для буденного вжитку архаїчне мовлення та жести. А от все це вкупі — хрипкий шепіт, немічність рук, погана пам’ять та зміни у мовленні і поведінці — свідчило про справді серйозні проблеми або важку хворобу, і все це, безсумнівно, створило плідний ґрунт для химерних чуток, тож після відвідин дому Чарльза представники банку порішили на тому, що їм необхідно поговорити із Вордом-старшим.

Отож, шостого березня 1928 року в офісі пана Ворда відбулася довга і серйозна бесіда, після якої цілком збитий з пантелику батько викликав доктора Віллетта і заявив, що сам він не може геть нічого вдіяти у цій ситуації. Віллетт проглянув спотворені незграбні підписи на чеках і подумки порівняв їх із почерком того останнього листа. Очевидною була повна кардинальна зміна, проте в цьому його новому письмі заразом було щось до болю знайоме. У ньому простежувалися вельми специфічні архаїчні риси, саме написання літер було цілком відмінне від того, як зазвичай писав юнак. Дуже дивно! Але ж де він їх бачив раніше? Втім, хай там що, Чарльз таки збожеволів. У цьому не випадало сумніватися. А раз він уже не здатен був розпоряджатися своєю власністю чи й далі нормально взаємодіяти з оточенням, необхідно вжити заходів для того, щоб його вилікувати. Саме тоді до справи залучили і психіатрів: докторів Пека і Вейда із Провіденса та доктора Лімана з Бостона, пан Ворд разом із доктором Віллетом надали їм найвичерпнішу інформацію про історію хвороби, а тоді у колишній бібліотеці їхнього молодого пацієнта разом із ними погодили план дій, докладно вивчивши книжки і папери, які він залишив, вибудувавши таким чином приблизну картину його нормального психічного стану. Проглянувши матеріали та перечитавши отриманий Віллеттом зловісний лист, усі зійшлися на тому, що самих лише досліджень Чарльза Ворда було достатньо, щоб зрушити або принаймні розхитати будь-який нормальний інтелект, після чого ще дужче забажали проглянути його потаємніші книжки та документи; щоправда, останнє вони могли здійснити — якщо взагалі могли — хіба що навідавши його хатину. Віллетт заново переглянув усю справу: саме тоді з’явилися нові свідчення робітників, які стверджували, що Чарльз знайшов документи Кервена, а ще,