Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

Восьмого березня, у четвер, доктори Віллетт, Пек, Ліман та Вейт, у супроводі пана Ворда, зненацька завітали до юнака, навіть не приховуючи своєї мети, і засипали свого на той момент уже офіційного пацієнта купою прискіпливих запитань. Чарльз з’явився після тривалого ігнорування їхнього приходу — від нього задушливо відгонило лабораторією, а сам він був ще більше схвильований, ніж зазвичай; проте він легко визнав, що його пам’ять і нерви сильно постраждали внаслідок постійних занять таємничими науками. Коли лікарі наполягли на його переїзді до іншого помешкання, він не чинив опору, а розум його, на відміну від пам’яті, здавалося, не постраждав. Мабуть, зважаючи на таку його поведінку, шановні лікарі у повному сум’ятті пішли б додому, якби не очевидний відтінок архаїки у його мові та заміна у його свідомості сучасних знань давніми, чого неможливо було не помітити, і саме це чи не найяскравіше свідчило, наскільки далеко він відійшов від «нормального» стану. Про свою роботу лікарям він сказав не більше, ніж раніше батькам та докторові Віллетту, а панічного листа, написаного минулого місяця, пояснив розхитаними нервами та істерією. Він стверджував, що у цій напівтемній халупі немає жодної бібліотеки чи лабораторії, окрім тих, які вони вже бачили, а потім, коли він став пояснювати, що причиною від’їзду з дому було небажання наповнювати його такими запахами, як той, яким зараз несло від його одягу, оповідь вже геть збилася на манівці. Чутки, що ходили серед сусідів, він приписував звичайному страху через їхню обмеженість. Щодо місця перебування доктора Аллена, то тут він не був певен, чи має право казати щось конкретне, проте запевнив своїх допитувачів, що цей бородатий чоловік із незмінними окулярами на носі повернеться за найменшої потреби. Ворда анітрохи не спантеличила пропозиція розрахувати апатичного бравосця[139], який відмовчувався у відповідь на всі запитання, та закрити хижу, в якій, здавалося, чаїлося стільки понурих таємниць, хіба що він ледь помітно затнувся, наче прислухаючись до якихось віддалених звуків. Здавалося, його явно охопило таке собі спокійне філософське відчуження, наче його відхід від справ був геть незначущим тимчасовим інцидентом, який завдасть йому значно менше клопотів, якщо його прийняти і розібратися з усім раз і назавжди. Було зрозуміло, що він покладається на безмежну гостроту власного розуму, сподіваючись виплутатися з того, до чого його привели переплутані спогади, втрата голосу та змінений почерк, не кажучи вже про його потайність та загальний ексцентризм. За загальною згодою вирішили не розповідати матері про зміни, які сталися із Чарльзом: батько погодився від його імені надсилати друковані записки. Ворда забрали до приватної лікарні, розташованої у спокійній та мальовничій місцині, на березі затоки на острові Конанікут, а головував у ній доктор Вейт; там його ретельно обстежували й опитували всі лікарі, які знали про цей випадок. Саме тоді помітили незвичні деталі його фізіології: вповільнений метаболізм, видозмінену та зістарену шкіру, неадекватні нервові реакції. З усіх лікарів, які оглядали Чарльза, найбільше був вражений доктор Віллетт, який знав Ворда змалечку і тому найясніше бачив, наскільки змінилося його тіло. Зникла навіть добре знайома родимка оливкового кольору на його стегні, натомість на грудях з’явилася чимала родима пляма, чи то рубець, якого там зроду не було і який наштовхнув Віллетта на думку про те, чи не потрапляв, бува, юнак на якісь нечестиві зборища, які, подейкують, відбуваються у диких безлюдних місцинах, де йому могли залишити так звану «відьомську мітку». Доктор ніяк не міг позбутися думки про транскрибовану стенограму процесу над відьмами у Салемі, яку Чарльз показував йому ще тоді, коли не приховував своїх занять, і в якій йшлося, що: «Пан. Дж. Б. Тієї Ночі наклав мітку Дябела на Бриджет С., Йонатана Е., Симона О., Деліверанс У., Йозефа К., Сусану П., Мегетавіл К. та Дебору Б.». А ще його страшенно непокоїло Вордове обличчя, аж поки одного дня він нарешті збагнув, що саме викликає той неспокій. Над правим оком юнака з’явилось дещо, чого він раніше ніколи не помічав, — маленький шрам, чи то мітка, достоту, як на тому вже знищеному портреті старого Джозефа Кервена, і яка, мабуть, засвідчувала якусь моторошну ритуальну ініціацію, яку вони обоє пройшли на певному етапі своїх окультних кар’єр.

Поки лікарі дивувалися змінам, що відбулися з Чарльзом, пан Ворд наказав доставляти йому всі листи, адресовані Чарльзу та докторові Аллену, і почав уважно їх перечитувати. Віллетт передбачав, що там вони небагато знайдуть, бо всі насправді важливі повідомлення, мабуть, передавали гінцем, а проте наприкінці березня з Праги надійшов лист, який змусив неабияк задуматись і доктора, і батька. Почерк був дуже нерівний і страшенно архаїчний, і хоч він і не виглядав зумисною стилізацією іноземця, все ж мова здавалася настільки ж далекою від сучасної англійської, як і мова самого молодого Ворда. Там було написано:

Кляйнштрассе 11,

Альтштадт, Праґа,

11-лют. 1928.

Брате во Альмуазині-Метратоні: —

Я днесь одержав твої впоминання того, що вийшло із Перстей, которі я тобі прислав. Ся помилка значить хіба, що Могильні камені були позрушувані, звідколи Варнава добув мені Зразок. Се трафляє ся, яко же й ви могли заключити з Того, що підняли на цвинтарі Крулівської Божниці року 1769, та з того, що підняв Г. на Старій Вічниці року 1690, і що його й покінчило. Я теж стрічав Таке в Египті, по тому 75 літ, від чого і взявся той Шрам, которий Хлопчина завидів на мені у 1924. Яко я вже давно тобі казав, не взивай до Того, що не зможеш відізвати: ані з мертвої Персті ані зі сторонніх Сфер. І най Слова незмінно будуть на поготові, спинись, як буде бодай наймнійший сумнів що до того, Кого ти воззвав. Із каменів нині хіба один на десять зостався на старім місцю. Нікогди не будеш певен, нім запитаєш. Днесь одержав звістку від Г., він мав Проблеми зі Сольдатами. Йому, гадаю, шкода, що Трансильванія перейшла від Мадяр до Романії, він і змінив би своє Мешкання, гдиб Замок не був повен того, про Що нам Відомо. Та він тобі про це вже, певно, написав. У наступній партії перешлю Дещо з цвинтаря на Горбі, зі Сходу, що тебе мало би неабияк потішити. Тим часом не забудь, що мені би дуже хотілося мати Б. Ф. Якби ти лишень міг його дістати. Ти знаєшся з Дж. Із Філаде. Куди ліпше чим я. Скористай його передо мною, як тобі завгодно, але не так тяжко, аби він Затявся, бо, зрештою, я теж маю бажання з ним переговорити.

Йоґґ-Сотот Неблод Зін

Симон O.

Пану. Й. К. у

Провіденс.

Від знайомства з цим клаптиком прихованого божевілля пана Ворда і доктора Віллетта опанувало цілковите сум’яття. Дуже, дуже повільно до них доходило, про що йдеться в цьому листі. Тож насправді у Потаксеті верховодив відсутній доктор Аллен, а не Чарльз Ворд? Це пояснювало всі дивні та божевільні твердження в останньому листі юнака. Але ж як бути з тим, що до бородатого незнайомця