Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Та давнина чулася в кожному слові, в кожному жесті Ворда, коли він приймав доктора у своїй темній хатинці. Він вклонився, запросив Віллетта сісти і зненацька заговорив тим самим дивним шепотом, який, втім, він одразу спробував пояснити.
— Я мало не підхопив сухоти, — почав він, — від цього осоружного річкового повітря. Тож прошу пробачити мою мову. Я так гадаю, ви прийшли від мого батька — пересвідчитися, чи зо мною не приключилось якогось лиха, і маю надію, ви скажете йому, що немає жодних підстав перейматися.
Віллетт уважно дослухався до його скрипучих інтонацій, проте ще уважніше вивчав обличчя юнака. Він відчував, що тут щось не так, а тоді згадав про те, що йому розповідали рідні юнака — як однієї ночі його перелякався їхній ключник із Йоркширу. Було занадто темно, а проте доктор не попросив відкрити жалюзі. Натомість він лише запитав Ворда, чому той цілком проігнорував зустріч, про яку сам же і просив позаминулого тижня у листі.
— Я до цього й веду, — відповів господар дому. — Як ви, безперечно, знаєте, нерви у мене дещо розладнані, тож я деколи можу казати різні дивні речі, за які не вповні відповідаю. Як я вже допіру було казав, я зараз на порозі великих відкриттів, так що іноді можу трохи втрачати тяму вже від самої тільки їх величі. О, будь-яка людина злякалася б того, що я відкрив, — і я не зміг би їй дорікнути, — проте я не збираюся більше гаяти часу. З мого боку величезною дурницею було погодитися на тих детективів і стовбичити вдома, надто коли я зайшов настільки далеко — моє-бо місце тут. Мої сусіди, які люблять всюди пхати свого носа, не найкращої про мене думки, тож, мабуть, я піддався своїй хворобі, та й сам повірив у те, що вони про мене казали. У тому, що я роблю, немає жодного зла — принаймні, якщо я роблю все правильно. Ласкаво прошу зачекати ще шість місяців, а тоді я зможу продемонструвати те, що окупить ваше чекання сторицею.
Як ви могли втямити, я маю куди певніші способи дізнаватися про старину, ніж із книжок, а от вагу того, що я можу дати історії, філософії та мистецтву, відчинивши двері, до яких я маю доступ, зоставлю на ваш суд. Мій предок теж мав доступ до цього всього, коли прийшли ті галасливі селюки і закатрупили його. Тепер ці двері відчиняться переді мною, принаймні, прочиняться, подарувавши частину того знання. Цього разу нічого страшного не мало би статися, принаймні, не через мої глупі страхи. Молю забути все, що я вам, Пане, понаписував, і не боятися ні цього місця, ані будь-чого в ньому. Доктор Аллен — статечний чоловік, тож доведеться мені перепросити його за все те, що я міг про нього наговорити. Шкода, звісно, що він зараз не може до нас приєднатися, однак у нього зараз є важливі справи деінде. Його запал до цієї справи нітрохи не поступається моєму власному, тому, гадаю, коли я боявся наслідків своєї роботи, я боявся ще і його як свого головного порадника.
Ворд примовк, а доктор тим часом не знав, що думати й що казати. Зіткнувшись із таким прямим запереченням листа, він почувався якось по-дурному, а все ж не міг позбутися думки, що в цій розмові хлопець видається йому дивним і геть чужим, а от послання, попри трагічний тон, чи то пак завдяки йому, виглядало вельми природним і схожим за стилем написання на Чарльза Ворда, якого він знав. Віллетт спробував повернути розмову в інше русло, поговорити про давнину, нагадати юнакові колишні події, які могли б налаштувати його на звичну хвилю, проте ці спроби ні до чого путнього не призвели. Те саме пізніше спіткало й решту психіатрів, що обстежували Ворда. Великі пласти Чарльзової пам’яті, надто ж ті, що стосувалися сучасності та його особистого життя, безслідно пощезли, натомість з підсвідомості нагору пробився накопичений замолоду огром старовини, цілком заполонивши його сучасну особистість. Доскональна обізнаність юнака зі старовиною була геть ненормальною і демонічною, сам же він докладав усіх сил, щоб приховати ці знання. Коли Віллетт торкався якоїсь улюбленої Чарльзом ще з дитинства теми, той у відповідь видавав такий потік інформації, який ну ніяк не в змозі був опанувати смертний, і слухаючи його жваві розповіді, доктор не раз і не двічі хмурнів.
Це було за межами розуміння — стільки знати про те, як із товстого шерифа злетіла перука на поклоні під час вистави у Театральній академії пана Дуґласа на Кінґ-стріт одинадцятого лютого 1762 року, яке, до речі, випало на четвер; чи про те, як актори настільки почикрижили текст п’єси Стіля «Кмітливі любаси», що зоставалося хіба радіти, коли два тижні по тому керована баптистами міська рада закрила той театр. Скажімо, те, що бостонський екіпаж Томаса Себіна був «збіса незручним», можна було б дізнатися зі старих листів, але хто із звичайних знавців давнини міг пам’ятати, що рипіння нової вивіски Епенета Олні (він намалював на ній яскраву корону, коли змінив назву своєї корчми на «Кав’ярня «Корона») достоту нагадувало кілька перших нот нової джазової пісні, яка лунала з усіх радіоприймачів у Потаксеті?
Проте Ворд не був налаштований до тривалих розпитувань. Він одразу ж відкидав спроби поговорити на будь-які сучасні чи особисті теми, а від спогадів про минувщину невдовзі почав нудьгувати. Очевидно, єдине, чого він прагнув, — це достатньою мірою задовольнити цікавість свого гостя, щоб той пішов без жодного бажання повернутися. Насамкінець він запропонував Віллетту показати будинок і провів доктора всіма кімнатами дому — від підвалу до горища. Віллетт уважно все роздивлявся, проте помітив лише, що книжок було дуже мало, щоб заповнити ними широкі лакуни на Вордових полицях удома, та й були вони надто тривіальні а вельми вбога так звана «лабораторія» була обладнана хіба для виду. Очевидно, бібліотека з лабораторією були деінде, тільки невідомо, де саме. Зазнавши цілковитої поразки у своїх пошуках чогось, що він сам поки не міг чітко уявити, Віллетт ще засвітла повернувся до містечка і розповів усе Вордові-старшому. Вони зійшлися на тому, що юнак, вочевидь, збожеволів, проте наразі не слід вдаватися до жодних радикальних заходів. А передовсім слід оберігати спокій пані Ворд та тримати її у повному невіданні, наскільки це дозволятимуть дивні листи Чарльза.
Тоді пан Ворд вирішив особисто навідати сина, до того ж зробити це геть несподівано. Одного вечора доктор Віллетт відвіз його на своїй автомашині, висадив поблизу хатини і став терпляче очікувати на його повернення. Зустріч тривала довго, а батько повернувся до авто засмучений та пригнічений. Прийняли його десь так само, як допіру Віллетта, окрім хіба того, що Чарльз надто довго не з’являвся і вийшов аж тоді, коли відвідувач силоміць увійшов до коридору і відіслав португальця геть; у поведінці ж його постарілого сина не було жодного сліду родинних почуттів. Усередині панував півморок, але, незважаючи на це, юнак скаржився, що світло ріже йому очі.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2», після закриття браузера.