Читати книгу - "Академія на пагорбі: Едельвейс. Частина 1, Владі Вал"

Наступного дня Кірон прокинувся з одним єдиним бажанням - усе виправити. Його думки без упину поверталися до моменту, коли вона стояла на трибуні в його футболці, така справжня, така близька... Він повинен був поговорити з нею. Але це виявилося складніше, ніж він думав.

У бібліотеці вона сиділа за своїм улюбленим столиком, заглиблена в книги. Та варто було йому зайти, як вона миттєво зібрала речі й зникла, навіть не глянувши в його бік.

На обіді вона сиділа з Люком. Її профіль був застиглий у байдужому спокої, а погляд - прикований до тарілки. Кірон наблизився, несміливо, майже з надією. Йому здавалося, що якщо вона лише гляне на нього, якщо їхні погляди зустрінуться - щось зміниться. Хоча б крихта уваги...Але вона навіть не підвела очей. Промовила щось Люкові, і той одразу встав, обернувшись до некроманта. Його обличчя було серйозним, але в погляді жевріла тінь жалю.

- Вибач, капітане, але в нас тут... важлива розмова. - м’яко сказав Люк, делікатно, але впевнено перегороджуючи йому шлях.

Кірон стиснув щелепи. У грудях заболіло - знайомо, гірко. Вона його уникає. І робить це блискуче.  А він нарешті починає розуміти, що втрачає. І не просто когось - а щось надто важливе, значуще, справжнє.

Ввечері йому все ж вдалося дочекатися її. Едельвейс вийшла з навчального корпусу, загорнута у свій звичний спокій, мов у невидимий плащ. Кірон кинувся слідом.

- Едельвейс, зачекай!

Вона спинилася, але не обернулася. Її постава була прямою, мов сталь, а голос - спокійним і прохолодним.

- Я поспішаю.

Кірон підійшов ближче, але не насмілився торкнутися її.

- Чому ти мене уникаєш?

Вона мовчала. Лише ледве чутно затримала подих - на мить. Потім повільно обернулася. Перламутрові очі блищали холодом.

- Я не уникаю, - промовила тихо. - Просто... у мене багато справ.

- Це через Софі? - прямо запитав він.

Її губи сіпнулися, але вона миттєво взяла себе в руки.

- Мені все одно, що ти робиш і з ким.

Ці слова, мов лезо. Кірон відчув, як щось обривається всередині. Болісно й беззвучно. Вона зробила крок назад.

- У мене ще є робота.

І пішла, не озирнувшись. Лишивши його самого - серед тиші і холодного коридору, що раптом здавався занадто великим і занадто порожнім.

У кімнаті панував напівморок. Єдине джерело світла - синювате мерехтіння магічного каменя на столі, що кидало химерні тіні на стіни. Кірон лежав на ліжку, втупившись у стелю. Сайлос розвалився навпроти, руки закинувши за голову, і з такою увагою дивився вгору, ніби там ховалася відповідь на всі запитання.

- Вона мене уникає, - нарешті промовив Кірон.

Сайлос гмикнув.

- А ти що, очікував, що після всього вона кинеться тобі в обійми?

- Я ж не винен у тому, що Софі… - він стиснув кулаки. - Це сталося так раптово. Я не встиг нічого пояснити.

- І саме в цьому проблема. Ти завжди чекаєш «зручного моменту». А життя, Кіро, не про зручність. Часом треба просто зробити крок, навіть коли страшно. -Сайлос підвівся, спершись ліктями на коліна. - Слухай, я тебе поважаю. Але ти тягнеш кота за хвіст.

Некромант скептично зиркнув на нього.

- Я не…

- Та авжеж, що тягнеш! - перебив Сайлос. - Ти давно міг із нею поговорити. А натомість блукаєш, зітхаєш, чекаєш, поки вона гляне на тебе згори своєї хмарки. А потім будеш шкодувати, що не сказав того, що відчував, коли ще мав шанс.

Кірон підвівся і сів на краю ліжка, втупившись у підлогу.

- Це не так просто.

- Все простіше, ніж здається, - філософськи зауважив Сайлос. - Ти закохався в неї, так?

Кірон різко глянув на нього.

- Я…

- Тільки не треба цієї «я не знаю». Ти знаєш. Просто боїшся визнати.

Некромант важко зітхнув, провів долонями по обличчю.

- Вона мені важлива. Дуже. Але якщо вона не хоче мене бачити…

- То дізнайся, чому. Поговори з нею. Не тягни. Бо далі буде пізно. І тоді вже не залишиться нічого, крім «якби».

Кірон мовчки кивнув. Він не любив обговорювати почуття. Але слова Сайлоса засіли в голові, мов отруйні зерна.

Кірон не вагався. Після розмови з другом він зрозумів, що більше не може чекати. Ледве витримавши до наступного вечора він зважився. Йому потрібно поговорити з нею - пояснити, розставити все на свої місця. І він знав, де її шукати.

Бібліотека була напівтемною, з високими полицями, що губилися в тіні. М’яке світло ламп відбивалося на палітурках фоліантів, створюючи відчуття затишку й тиші, яку порушувало лише шарудіння перегортаних сторінок.

Він побачив її одразу.

Едельвейс сиділа за своїм улюбленим столиком біля великого вікна, схилившись над старовинним манускриптами. Поряд лежав товстий словник однієї з мертвих мов, а його вугільна пташка зосереджено перелітала зі сторінки на сторінку, перекладаючи стародавні написи.

Кірон зробив крок уперед. Серце закалатало, відлунюючи у грудях глухим барабанним боєм. Вона підвела погляд - і їхні очі зустрілися. Мить. У цій миті було щось невловиме. Щось між надією і страхом, між словами, що не були сказані, і тишею, яка стала відповіддю.

- О, Кіроне! Я тебе шукав. - пролунало зненацька позаду.

Він мимоволі стиснув щелепи. Перед ним стояв Захарій - високий некромант із темним  волоссям і округлими окулярами, що злегка сповзали на перенісся. Він тримав у руках кілька книг.

Кірон зиркнув на нього, потім знову - на Едельвейс..

- Декан шукає тебе, - додав Захарій, нахиливши голову. - Сказав, що це щось серйозне.

Кірон напружився, обережно прибрав руки до кишень.

- Що вже трапилося?

- Не знаю, - Захарій знизав плечима. - Але він чекає в кабінеті.

Кірон кинув останній погляд на Едельвейс. Вона вже знову схилилася над манускриптом, ніби нічого не було. Ні їхніх зустрічей. Ні його почуттів. Ні  його самого.

- Гаразд. – буркнув невдоволено він і розвернувся, прямуючи до виходу. Кроки лунали порожніми коридорами, розганяючи затишну тишу.