Читати книгу - "Академія на пагорбі: Едельвейс. Частина 1, Владі Вал"

- Не моя. Наша! - відповіла Едельвейс, стиха посміхнувшись.

- Втікаєш? - примружилася некромантка, уважно вдивляючись у її обличчя.

- Я зайнята! - відказала Едельвейс, накладаючи останнє заклинання. Блакитне сяйво освітили її пальці й повільно зникло, залишивши по собі ідеальну тишу.

- Ти знаєш, що він чекає тебе там, правда?

Едельвейс завмерла.

- Що?

- Кірон. Він питав про тебе. Він шукав тебе очима весь тиждень. Думаєш, я не помітила?

Груди стиснуло, ніби хтось обв’язав їх невидимими мотузками.

- Це не має значення.

- О, ще й як має, - Тереза зістрибнула зі столу. - Але якщо боїшся - не бійся. Якщо щось трапиться, я воскрешу тебе, як мою нову подругу-зомбі.

Едельвейс закотила очі, але кутики губ сіпнулися від усмішки.

- Йди вже, Терезо.

- Йду, йду. Але подумай над цим, Едельвейс. Інколи краще зіткнутися зі своїми почуттями, аніж ховатися в холодних підземеллях.

Двері зачинилися, і тиша повернулася. Схожа на ковдру – важка, задушлива. Світло ліхтарів танцювало на стінах, кидаючи химерні тіні, мов спогади. Едельвейс опустила голову й зціпила пальці. Вона не піде. Не сьогодні. Не тоді, коли її почуття перетворилися на хаос.

Але думки вже били хвилями. Його усмішка. Його голос, що колись звучав поруч, у бібліотеці, тихий і теплий. Його обличчя, нахилене до неї. Його руки. Дотик, такий ніжний і такий справжній. Відлуння того погляду на минулому матчі, коли він, серед сотень, побачив лише її.

Що з нею відбувається?

Вона піднесла руку до щоки, ніби намагаючись стерти все це з себе – бажання, сумніви, страх. Її тягло до нього, як магнітом. Це було надто сильно. Небезпечно. Вона боялася, що втратить контроль. Що зламає всі бар’єри, які так довго будувала. Вона вже одного разу піддалася емоціям. І це закінчилося магічною бурею. І розбитим серцем.

Вона більше не повторить помилок. Ні.

Едельвейс з силою вдихнула, випросталася, вирівняла плечі. Її пальці тремтіли, але вона знову стиснула їх, ніби намагаючись зібрати себе докупи. Вона не піде. Не сьогодні. Не тоді, коли її серце плутається у власних почуттях. Вона залишиться тут – у тиші. У холоді. Далеко від його погляду. І від свого бажання.

Тереза повернулась до підземелля безшумно, мов привид, але її присутність відчувалася шкірою, наче дотик крижаного вітру. У повітрі залишився різкий аромат лакриці, змішаний із чимось пекучим і химерно-солодким - запах розкладу, магії, що ховається в тінях.

- О, ні-ні, люба, так не піде. - протягнула вона, схрестивши руки на грудях і повільно схиливши голову набік.

Едельвейс не здригнулась. Лише повільно обернулася, кинувши на Терезу погляд з-під лоба - сухий, мов зимове небо.

- Що не піде?

- Те, що ти викидаєш свої феромони так, що мене аж підкосило, - Тереза розчаровано зітхнула, наближаючись. - Ти щось у собі стримуєш, і це створює жахливий дисонанс. А я, як ти знаєш, надто чутлива до таких речей.

- Це не має значення, - відрізала Едельвейс, розвертаючись до стазису з їжею.

- Має. - Тереза хижо примружившись.

Едельвейс напружилася.

- Що ти задумала?

- О, щось прекрасне, - усмішка на вустах Терези стала тонкою і небезпечною. - Тобі просто потрібно... трохи розвіятись. Зняти напругу.

- Терезо…

- О, не хвилюйся, я ж заради твого блага! - вона зухвало підморгнула. - Але, знаєш, якщо в тобі бушує буря, рано чи пізно або ти вибухнеш, або хтось змусить тебе це зробити.

Едельвейс відчула, як по спині пробіг холод. Тереза взяла її за руку - міцно, впевнено, не залишаючи простору для опору і потягнула за собою.

У їдальні вирувало справжнє свято. Стеля гуділа від гучної музики, голоси зливалися в єдиний ейфоричний гул, наповнений запахами спецій, солодощів і перемоги. "Чорні дракони" ще не оголосили офіційну перемогу, але атмосфера вже кипіла від тріумфу. Їхні імена вигукували з кожного кута.

- Ось він, момент істини, - задоволено мовила Тереза, прорізаючи собі шлях крізь натовп з такою легкістю, ніби повітря саме розступалося перед нею. - Ти мені дякуватимеш.

- Навіщо ти мене сюди притягнула? - тихо, але з холодком в голосі запитала Едельвейс.

- Бо ти ховаєшся. А коли ховаєшся, тебе завжди знайдуть у найвідповідніший момент. То краще вже сама обери, як і де це станеться.

Тереза сунула їй у руку келих із яскраво-червоним напоєм, що пахнув фруктами й небезпекою.

- Пий.

- Терезо…

- Це не отрута, якщо ти про це, - некромантка розсміялася, її голос бринів, мов срібло з лезом. - Хоча, зважаючи на твій вираз обличчя, ти б швидше випила отруту, ніж просто... розслабилася.

Едельвейс вже відкрила рота, щоби заперечити, але її увагу привернув чийсь голос:

- Бачили, як Кірон зробив той феєричний пас?

Це була дівчина з факультету бойової магії, її очі світилися захопленням.

- Він такий швидкий! - підхопила інша. - І сильний! Він буквально виніс того захисника з Феніксів!

- І який він... гарячий.

Гострий біль у грудях змусив Едельвейс зробити ковток. Гаряча хвиля розлилася тілом, обпікаючи нутрощі, але парадоксально - полегшуючи напругу.

- О, пішло, - радісно зазначила Тереза. - Ще один.

Едельвейс не відмовилася. Вона пила. Слухала дівчат. І - хоч би й на мить - дозволила собі насолодитися тим, що відчуває.

*******************************************************

Фінал близько.

Ви були поруч, коли вони сміялися і билися.
Ви тримали з ними стрій, коли їхній світ розсипався.
Ви бачили, як вони падали, і як вставали знову.

Попереду - останні розділи.
Остання можливість для них.
І, можливо, останній шанс для слів, які надто довго мовчали.

Ви готові?

Скажіть мені, як думаєте:
Чи встигне Кірон зізнатися їй до того, як усе зміниться назавжди?