Читати книгу - "Академія на пагорбі: Едельвейс. Частина 1, Владі Вал"

Коли вони залишились на самоті, він мав сказати їй щось, але його серце калатало занадто швидко. Він знав одне: бачити її такою було нестерпно.

- Що це було? Чому ти себе так поводиш? - йому хотілось закричати, але голос вийшов хрипким, наче заглушений люттю.

- А, яка я, Кіроне? - її голос був дзвінким, емоції вирували, наче гроза, що тільки-но збиралася. Вітер у кімнаті здійнявся, смикаючи волосся.

Він стиснув кулаки. Повітря стало напруженим, магія бушувала між ними, сплітаючись у боротьбі протилежностей - її буря проти його крижаної некротики.

- Мені здалося, чи ти хотіла викликати в мене ревнощі? - Кірон зухвало примружився, намагаючись узяти себе в руки.

- А якщо так? Вийшло? - вона хмикнула, але в її очах була буря.

Він зробив крок до неї, і температура різко впала - дихання перетворилося на білу пару.

- Едельвейс, досить. - прошепотів він

- Тобі можна обійматися з колишньою, а мені що? Стояти осторонь і мило посміхатися?

Кірон відчув, як його охоплює лють.

- Я не обіймався з нею!

- Але й не зупинив! - її голос зірвався, і різкий порив вітру пронісся по темному коридору.

- І ти вирішила показати мені, як це? - його голос був глухий, напружений, як струна.

- А що мені ще залишалось? Стояти і мовчати, як завжди? Я весь час мовчу, Кіроне! І ти навіть не розумієш, як це - весь час бути правильною!

Кірон стиснув кулаки.

- Але ти сама вибрала цей шлях.

- Ні! Я ніколи цього не хотіла! Я просто... я просто не знала, що ще можна!

Її голос був зірваний. Вона тремтіла. Але не від холоду. Кірон зробив крок - його магія торкнулась її шкіри. Його вугільна пташка здригнулася, але залишилась на місці.

- Я навіть не дозволяла собі мріяти... - її голос зірвався, і вітер знову завив навколо - Я навіть не знаю, чого хочу після академії! І мене це лякає!

Кірон завмер. Слова Едельвейс гриміли в ньому ще довго після того, як стихли. Він дивився на неї - розкуйовджену, справжню, живу. І раптом зрозумів. Зміст її слів, тон, жарти, які стали укусами - усе складалося в одне: його вугільна пташка приревнувала.

Він кліпнув, ніби прокинувся, і подивився на неї зовсім інакше. Некромант зробив крок до неї, скорочуючи відстань.

- Ти… - він говорив тихо, ніби боявся, що її відповідь розвіє чари. - Ти ревнуєш мене… до Софі?

Едельвейс хотіла щось заперечити, але погляд її очей відповів раніше за слова. Вона захитала головою, та вже було пізно – він бачив це. Побачив і… зрадів.

Його серце стислося, а потім вибухнуло теплом. Ревнощі - це не байдужість. Це значило, що їй не все одно. Що вона бачить у ньому більше, ніж просто капітана команди чи товариша. Що вона боїться втратити його.

«От і все. Час настав», - подумав він.

Його злість розчинилася в цьому відкритті, залишивши по собі тільки бажання - сказати їй правду. Свою правду. Про те, що вона живе в його думках. Про те, як її сміх витіснив з пам’яті голос Софі. Про те, що він…

Але не встиг.

Вітер завив, а потім раптово стих. Тиша між ними була голоснішою за будь-які слова. Його магія і її магія змішалися, і на мить у цьому протистоянні запанувала ідеальна рівновага. А потім вона зробила крок уперед і… поцілувала його. Раптово, гаряче, з відчаєм людини, яка не хоче відступати. Її губи були теплими, її магія закрутилася в вихорі навколо них, піднімаючи в повітря пил і клапті забутої павутини.

Кірон не рухався. Його магія сковувала повітря холодом, а її розривала цю кригу поривами вітру. Їхнє протистояння розчинилося у цьому поцілунку. А коли Едельвейс нарешті відірвалася, у її очах палала буря.

- От і все, що ти можеш, Кіроне? - її голос був зухвалим, але трохи здригався.

Кірон не відповів одразу. Просто дивився на неї, занурюючись у мовчання, де кожна секунда билася гучніше, ніж крик. У його голові прокручувалося одне: цей поцілунок не був грою. Не спалахом п’яного настрою чи викликом через образу. Це було щось справжнє. Без масок. Без захисту. Він відчув це кожною клітиною - це було початком чогось зовсім іншого.

Едельвейс дивилася на нього з викликом, але у тому виклику було трепетне очікування. Її груди важко здіймалися й опускалися, щоки палали, а в очах вирувала буря. Вона чекала відповіді. Очікувала, що він відсторониться, скаже щось холодне, відсторонене.

Але Кірон не збирався цього робити. Його більше не влаштовували напівправди, неясні натяки й тиша. Він стільки разів ховався за її сумнівами, переконуючи себе, що обережність - це турбота. Але зараз, у цю мить, усе змінилося.

Він зробив крок уперед, стираючи останні сантиметри між ними, і притягнув її до себе. Його руки були холодними, як завжди, але дотик - твердим і впевненим, мов вибір. Едельвейс здригнулася, та не відступила. Її буря зустріла його холод - і не відкинула його. І тоді Кірон поцілував її. Не для того, щоб змусити її забути, а щоб нарешті сказати те, чого так довго не наважувався. Те що не казав

Поцілунок був глибоким, голодним, майже відчайдушним. Його холод влився у її спалах, як лід, що тане в серці полум’я. І замість того, щоб згаснути, їхні магії з’єдналися. Створили нову стихію, яку він не міг пояснити - живу, непокірну, прекрасну.

Вітер піднявся довкола них, гарячий і шалений, немов відлуння її серця. А від Кірона хвилями розходився крижаний спокій. Не той, що відчували інші. Не той, що викликав страх. А той, що обіймав і заспокоював. Крижаний, як зимова ніч, і водночас незбагненно ніжний. Вперше некромант не стримував себе. Вперше дозволив собі просто бути. Бути з нею.

Вітер і холод.

Свобода і смерть.

Життя, яке не може існувати без темряви, і темрява, що тягнеться до світла.

Коли вони нарешті відірвалися одне від одного, обидва дихали уривчасто, магія ще колихалася навколо них, як після бурі.

Погляд Кірона був темним, глибоким, майже зболеним - але тепер у ньому не було страху. Тільки правда.