Читати книгу - "Академія на пагорбі: Едельвейс. Частина 1, Владі Вал"

- Ось що я можу! - прошепотів він.

А буря довкола продовжувала шаленіти. Едельвейс дивилася на нього, все ще відчуваючи на губах холод його поцілунку. Вона повинна була щось сказати - кинути гострий жарт, відсторонитися, зробити вигляд, що це було просто гра. Але не змогла. Магія ще не вщухла. Вітер колихав повітря, зачіпаючи пасма її волосся, ніби вагаючись, чи це вже кінець, чи лише початок.

А Кірон…

Він більше не ховався. Не тіка́в у тінь, не відводив погляду. Він стояв, дивлячись на неї так, що їй перехоплювало подих.

- Ти завжди так цілуєш тих, з ким сваришся? - її голос був хрипкий, зламаний, але зухвалий.

Кірон посміхнувся - ледь, кутком губ. Та в цій посмішці було стільки ніжності.

- Ні. Тільки тих, кого не можу забути.

Едельвейс хитнулася, коли буря заспокоїлась. Вона схопилася за його рукав - пальці пекли навіть крізь тканину. Кірон підтримав її, руки обійняли за талію, утримуючи. Її очі блищали - чи від випитого, чи від емоцій, що переповняли її.

Вона п’яна. Занадто п’яна, щоб розуміти, що робить. Занадто п’яна, щоб її слова можна було вважати правдою. Кірон напружився, усвідомлюючи це. Його магія завмерла, ніби в очікуванні, а вітер, що досі крутився відголосками крутився навколо них, остаточно стих.

-Едельвейс… - хрипло прошепотів він.

Вона підняла до нього обличчя, губи ледь тремтіли. Так близько, що він відчував їхній аромат - солодкий, трохи винний, її.

-Да-а? - вона заплуталася в словах, посміхнулася, така щира й беззахисна, що йому хотілося сховати її в обіймах і ніколи не відпускати.

Йому потрібно було відступити. Відвести її в кімнату, дати їй заснути і завтра вранці зробити вигляд, що цього ніколи не було. Але його вугільна пташка дивилася на нього так, ніби бачила тільки його. І це розривало його зсередини. Кірон вдихнув глибше і торкнувся пальцями її щоки.

Едельвейс схилилася до його долоні, мов кішка до тепла, й прошепотіла, ледве ворухнувши губами:

-Чому твій холод такий теплий?

Слова впали між ними, як перша сніжинка в осінній сутінок - неочікувано й боляче. У нього пересохло в роті. Його магія була крижаною, здатна зупинити биття сердець. А вона не боялася. Не тремтіла. Вона шукала в ньому опору, притулок. Йому залишалося тільки дихати - повільно, рівно, не піддатися пориву.

Вона перебрала з вином. Можливо, завтра не згадає жодної миті. Але він запам’ятає. Усі - до найменшого дотику. До тремтіння в пальцях, якими так хотілося знову торкнутися її губ. І він міг би. Зараз. Але…Ні. Цього разу - ні.

Кірон зусиллям волі відсторонився. Акуратно, але рішуче. Його голос звучав відсторонено, майже байдужо, хоча всередині здіймалася буря:

-Тобі потрібно відпочити.

Вона зморщила носик, мов дитина, що хотіла сперечатися. Але він нахилився й прошепотів просто їй у вухо:

- Завтра поговоримо.

Її повіки затремтіли, і його вугільна пташка кивнула. Ледь-ледь. Він підхопив її на руки - вона була невагомою, мов тінь, і в цей момент її вітер ніжно обвив їх, мов благословення.

Кірон обережно поклав Едельвейс на ліжко, намагаючись не потривожити її більше, ніж потрібно. Вона щось пробурмотіла уві сні й невиразно поворухнулася, але так і не прокинулася. Його пальці мимоволі затрималися на її щоці - теплій, ніжній, трохи порожевілій від алкоголю. Він глибоко вдихнув, змушуючи себе відірвати погляд від її губ. А потім тихо зітхнув і провів рукою по її волоссю, прибираючи пасмо, що впало на обличчя. Вона завтра все забуде. А він - ні.

Кірон сів на край ліжка, відчуваючи, як розслаблюється напруга в плечах. Його погляд ковзнув по кімнаті, такій знайомій і такій чужій водночас. І він пригадав, як усе почалося. З того моменту пройшов лише місяць, а некромант вже не уявляє свого життя без його вугільною пташки.

Тоді він не знав, що колишня ділить з нею кімнату. Просто після занадто довгого вечора, занадто міцного алкоголю і поганих думок він вирішив завітати до Софі. Але її не було... Пам’ятав, як ледве стоячи на ногах, привів із собою Теодора - безголового зомбі, який, краще тримався на ногах, ніж сам некромант. Як відчинилися двері і перед ним стояла впевнено вона. Едельвейс. На ній була мішкувата піжама, що складалась з сорочки і штанів. Вона навіть не скрикнула. Йому навіть здалося, що він був більше здивований ніж вона. Він тоді дивився на неї, моргаючи, намагаючись зібратися з думками. І зміг тільки вигукнути:

-Ой! А, де Софі?

- Це для неї? - кивнула на Теодора, його безголового зомбі.

Некромант зміг лише кивнути. А потім вона дозволила йому залишитися. Зігріла. Без жодного слова осуду. І, згадуючи це, Кірон усміхнувся - сумно й по-доброму.

Уві сні Едельвейс віддзеркалила його посмішку. Кірон провів пальцями по краю ковдри, ніби вагаючись, а потім піднявся і поправив її. Йому потрібно було піти. Він не мав права залишатися. Але перед тим, як вийти, ще раз озирнувся. Його вугільна пташка дихала рівно, обійнявши подушку, і, здається, щось мурмотіла уві сні. Напевно, щось хороше.

Він зупинився біля вікна. За склом мерехтіли вогні, вечір огортав академію прохолодною ковдрою осені. Повітря було напоєне терпким ароматом змін.

Бал. Саме там він усе їй скаже. І некромант не збирався відступати.