Читати книгу - "Академія на пагорбі: Едельвейс. Частина 1, Владі Вал"

Кірон стояв перед дзеркалом, застібаючи високий комір чорного мундиру. Його постава була бездоганною - як і весь образ. Темна, мов ніч, тканина облягала тіло, підкреслюючи його зріст і підтягнуту фігуру. Золоті ґудзики блищали в тьмяному світлі свічок, мов очі привидів у темряві. Еполети на плечах надавали йому вигляду командира армії мертвих - стриманого, суворого, гордого.

Крізь темну рукавичку він провів пальцями по поясу, де міцно застібалася чорна ремінна пряжка. Каптан із червоним підкладом розвивався за спиною, немов язик полум’я, що час від часу спалахував десь у глибині його душі. Пекельне тепло - не від гніву, ні. Від чогось іншого. Від очікування. Від страху. Від надії.

Його обличчя було зібраним і непроникним, як завжди. Але щоки зрадливо пашіли, видаючи внутрішню напругу. Він не мав права на це хвилювання. Він - некромант. Староста. Капітан команди. Але варто було тільки згадати її - Едельвейс - і все його самовладання тануло, наче сніг на долонях. Її сміх жив у ньому. Легкий, чистий, здатен пробити навіть його крижані стіни. Її присутність - мов теплий вітер у світі вічної зими. І це лякало його більше, ніж будь-що.

Кірон востаннє глянув у дзеркало, поправив комір і відвернувся. Він виглядав ідеально. Надто ідеально, як для серця, що ось-ось розлетиться на друзки.

Сьогодні він скаже їй усе.

Нічний цвинтар потопав у тумані, що повільно клубочився, огортаючи надгробки й дерева, наче сама смерть вирішила зігратися з формами. Гілки старих дерев тягнулися до неба, мов кістляві руки - застиглі, вічні. Світло ліхтарів тремтіло, ніби його тримали не руки людей, а душі з того боку.

Некроманти потурбувалися про атмосферу: у повітрі вилися напівпрозорі примари, скрипки і віолончелі ожили в руках мертвих музикантів. Їхні мелодії були спокійними, повільними, як сум за тим, що не сталося. Закуски виглядали, немов частування з іншого світу - карамелізовані павуки, желе кольору крові, трюфелі з присмаком безсонних ночей.

Кірон стояв біля входу, вдивляючись у натовп. Він шукав її. І вона з’явилася.

Едельвейс.

Його легені забули, як дихати.

Вона йшла, мов тінь серед місячного світла, в чорному вбранні, розшитому сріблом, яке блищало, мов зорі, заховані в тканині. Її сукня обіймала фігуру з ніжністю, яку могли б подарувати лише руки вітру. Волосся спадало хвилями, як темна ріка, і в очах її палали нічні світи, в яких він безсило тонув.

Цього вечора вона була нереальною. Наче богиня смерті, зійшла, щоби спокусити саме життя. Він зробив крок назустріч, намагаючись стримати тремтіння - марно.

- Ти прийшла. - голос його був спокійним, але в ньому прозвучала легка хрипкість, як подих у темряві.

Едельвейс нахилила голову, її усмішка була майже невловимою, та достатньою, щоб підкосити йому коліна.

- Хіба я могла пропустити бал, який сама і організовувала?

Кірон відчув, як світ навколо стирається, лишаючи тільки її. Музика, шепіт гостей, навіть слабке потріскування свічок стали далекими. Лишалася тільки його вугільна пташка - світла пляма в його темному світі. Немов троянда, що розквітла посеред руїн. Він знав, що цього вечора він уже не зможе думати ні про що інше.

Некромант провів рукою по гладкій тканині манжета, збираючись із думками. Він не звик хвилюватися. Не звик дозволяти собі щось більше, ніж холодний контроль над собою і світом довкола. Але зараз, коли перед ним стояла вона - Едельвейс, у вбранні, що здавалося витканим із самої ночі, - всі його вміння зникли.

Він зробив крок уперед, нахилив голову в легкому поклоні й простягнув руку.

- Честь цього танцю буде для мене безцінною. - сказав некромант, голос ледь вловимо тремтів.

Едельвейс мовчки глянула на нього. Її очі були м’які, та водночас пронизливі, ніби вона бачила не зовнішнє, а саму суть його сутності, кожну тріщину в броні, кожен порух душі. У тому погляді було щось глибше за просту цікавість - спокійна впевненість того, хто вже знає відповідь, але чекає, коли її вимовить сам. Її губи ледь торкнулася усмішка - невловима, мов відблиск на воді, - і вона повільно поклала тонку, крижану долоню на його руку.

Кірон здригнувся. Там, де їхні пальці зустрілися, немов пройшов слабкий розряд - не болісний, а солодко-пекучий, наче перший ковток забороненої магії. У грудях щось стиснулося, а вухо наче вловило крихітний дзвін - майже невиразний, але справжній. Він повів її в центр залу, де під холодним, примарним світлом місяця вже кружляли тіні адептів. Їхні фігури нагадували привидів, що танцювали між світом живих і мертвих, а оркестр із нежиті заграв нову мелодію - повільну, болісну, як сповідь того, хто ніколи не буде почутий, і водночас прекрасну, як світанок після найтемнішої ночі.

Кірон обережно поклав руку їй на талію. Тканина сукні була тонка, майже невагома, і він відчув її холодне дихання шкірою, що пронизувало тіло до самої душі. Він підняв її руку, ведучи в обережному, точному русі. Вона легко слідувала за ним, наче створена для цього танцю. Їхні тіла рухалися в унісон, а час немов зупинився. Він упивався кожною секундою. Запахом її волосся - ледь вловимим, таємничим, мов сутінки. Легким подихом, що час від часу торкався його шиї, коли вона нахилялася ближче. Поглядом її очей, у яких відбивалися примарні вогники залу.

Він знав, що цей момент закарбується в його пам’яті назавжди.

- Ти танцюєш так, немов уже не боїшся того, що ховається за тіннями. - прошепотіла вона, її голос був тихий, але глибокий.

Кірон усміхнувся - ледь-ледь, гірко й ніжно водночас.

- Тіні лякають тільки тоді, коли ти не знаєш, що за ними ховається.

Вона підняла погляд, і в її очах промайнуло щось невловиме.

- І що ж ти дізнався, що за ними ховаються?

Він відкрив рота, щоб відповісти. Але слова застрягли в горлі. Він не мав що сказати — бо відповідь була перед ним. Вона. Цей танець. Цей безумний, болісний, красивий вечір.

Кірон відчував, як світ звужується до одного-єдиного фрагмента реальності - його вугільна пташка у його руках. Вона була поруч, легка, витончена, майже примарна у своєму чорному вбранні, і водночас настільки реальна, що його власне серце билося швидше.