Читати книгу - "Академія на пагорбі: Едельвейс. Частина 1, Владі Вал"

Танець добігав кінця, але він не хотів відпускати її.

Вона підняла очі, і в цю мить, у крихітному проміжку між подихами, між двома ударами серця, Кірон усвідомив, що хоче її поцілувати. Це було божевільно. Це було небезпечно. Це було нерозумно. Це було ризиковано. Він ще не зізнався в своїх почуттях. Але її очі притягували його, її губи здавалися створеними для того, щоб доторкнутись до його, а її долоня в його руці віддавала легким холодом, який здавався йому єдиною справжньою річчю в цьому примарному світі.

Він нахилився ближче. Його пальці стискали її - ніжно, але з рішучістю того, хто більше не може чекати…І тут музика різко стихла.

Щось змінилося в повітрі. До того, як він побачив його, Кірон уже відчув. Ледве відчутний холод пробігся його шкірою, а вогники свічок тремтливо захиталися, ніби віддалений подих вітру торкнувся їх. Цю ауру він упізнав би з-поміж тисячі.

Крістофер.

Його присутність розрізала простір, як лезо. Кірон затримав подих. Його рука ще тримала Едельвейс, але він уже знав - мусить відпустити. І зробив це. Час ніби відступив назад, розмиваючи все довкола. Перед ним стояв його старший брат - такий, яким він його пам’ятав: завжди бездоганний, холодний, з незворушним виразом обличчя, немов вирізьбленим зі світлого мармуру. Його темне вбрання, розшите золотом, скидалося на царський одяг – строгий, але розкішний, витончений до кожної деталі. Довге чорне волосся було зібране у низький хвіст, кілька пасом вибилося вперед, м’яко обрамляючи обличчя.

- Кіроне, - його голос був як завжди: спокійний, владний, чужий. Голос, яким можна було наказати світам впасти на коліна. - Ми давно не бачилися.

Кірон відчув, як серце зірвалося з місця - болісно, без попередження. Скільки часу минуло з тієї останньої зустрічі? Надто багато. Його брат- -єдиний, хто був для нього всім: і наставником, і прикладом, і тією крихкою подобою родини, яку доля йому подарувала. Він виріс у тіні Крістофера, завжди намагаючись наздогнати, стати гідним, хоч трохи подібним. Але той просто зник - без пояснень, без прощання. Як завжди.

-Крістофере, - тихо промовив Кірон, і сам не впізнав свого голосу. В ньому тремтіла щось більше, ніж просто здивування.- Я не очікував побачити тебе тут.

Його брат уважно подивився на нього, і в тих темних очах на мить промайнуло щось тепле, майже непомітне для сторонніх. Кірон відчув, як хвиля спогадів накотилася на нього, і на мить він дозволив собі просто радіти. Він сумував за братом. І хай навіть він не скаже цього вголос, він був радий, що той знову тут.

-Я й сам не очікував, що повернуся... так швидко - Крістофер неквапно поправив манжет рукава, як завжди - спокійно, впевнено, майже недбало. - Але, як виявилося, моя присутність знадобиться в академії. Я викладатиму прокляття — замість одного бездарного магістра.

Кірон лише кивнув, не дозволяючи собі зупинитися на цих словах. Не зараз. Але наступне речення братa змусили його втратити важко набуту холоднокровність.

-До речі, Едельвейс, - Крістофер повернувся до неї, і в його погляді раптом спалахнуло щось лагідне, занадто знайоме. - Радий бачити, що ти використала час тут із користю.

Некромант повільно глянув на неї. Вона зустріла його погляд, і цього разу в її очах було щось інше - щось, що вона, можливо, хотіла б приховати.

-Ти… відправив її в академію? - його голос знову став тихим, майже шепотом, у якому бриніло щось ламке.

-Так, - просто відповів Крістофер. - Вона має неймовірний потенціал, і я не міг дозволити, щоб він був втрачений.

Кірон змусив себе відвести погляд, хоч у грудях вирувала буря. Це не мало значення. Це не повинно було його зачіпати. Але чомусь зачіпало.

-Кіроне, - Крістофер зробив крок у бік, - нам треба поговорити. Без свідків.

Некромант завмер. У ньому все кричало залишитися. Хотілося просто стояти поруч із нею, торкнутися її руки, втримати. Але він змусив себе кивнути, відірвавшись від неї, як від чогось надто дорогого, аби назвати це просто «почуттям».

-Не зникай. - прошепотів він до Едельвейс, перш ніж повернутись і піти за братом у темряву.

Кірон ішов за Крістофером, стримуючи бажання негайно повернутися назад. Його кроки відбивалися глухим луною по вологій землі цвинтаря, але всі звуки здавалися приглушеними. Він усе ще відчував на своїх пальцях холодний дотик його вугільної пташки, усе ще відчував той момент, коли майже нахилився до неї.

Вони зупинилися біля старого кам’яного надгробка. Ліхтар кидав тінь на обличчя Крістофера - втомлене, виснажене. Колишній блиск і самовпевненість зникли. Перед ним стояв чоловік, який надто багато бачив і надто мало про це говорив.

- Ну? - сухо кинув Кірон, схрестивши руки на грудях.

Крістофер поглянув на нього довго, ніби намагався запам’ятати кожну рису його обличчя.

-Ти вже, мабуть, здогадувався… - нарешті промовив він.

Кірон напружився.

- Про що?

Крістофер зітхнув. Повільно, важко. Провів рукою по волоссю, неначе знімав з себе невидимий тягар.

- Про походження твого дару!.

Він не поспішав продовжувати. Дивився на брата так, ніби давав йому час усвідомити вагу цих слів. Як вирок, який ще не виголошено.

-Ти справді думаєш, що твоя сила з’явилася просто так? Що це… благословення? - голос Крістофера потемнів. - Ні, брате. Це не дар. Це прокляття.

Кірон відчув, як щось холодне обвиває його нутро. Наче чиясь кістлява рука торкнулася самого серця.

- Не мели дурниць! - відказав він різко, твердо, майже агресивно. Але всередині вже починали клекотіти сумніви, мов гаряча лава під тонкою кіркою ґрунту.

Крістофер заплющив очі, ніби збираючись з силами. А тоді знову подивився на нього — погляд прямий, твердий, без жодної щілини для надії.

-Наші батьки... Ти пам’ятаєш, вони були посередніми магами. Не великими магами. Вони були археологами. Їх цікавило минуле, й саме воно їх поглинуло. Той храм, куди вони вирушили, був проклятим. Вони активували мертві руни, які спали століттями. І з того моменту… все змінилося.