Читати книгу - "Академія на пагорбі: Едельвейс. Частина 1, Владі Вал"

Він ковтнув клубок у горлі, і в його голосі зазвучала біль, яку роками ховав.

- Того дня у мені пробудилася темна магія. Ти був ще дитиною. Тринадцять. Я сподівався… я благав, щоб тебе це омине. Я опановував свій дар проклятійника тут, - окинувши очима повними ностальгії замок, Крістофер, продовжив, - І, радувався, що тебе обійшла ця доля. Але на твій вісімнадцятий день - вона з’явилася. Потужна, хижа, голодна. І я зрозумів: прокляття передалося й тобі.

Кірон нічого не сказав. Його очі розширилися. Він пригадав той день до найменшої деталі: холод у венах, пульсацію сили, що виривалася назовні, наче хижак із клітки. Тоді він злякався. Але водночас - відчув себе всемогутнім.

- Я відправив тебе в академію. А сам… я роками шукав відповіді. Перебирав старі манускрипти, говорив з забороненими духами, спускався в місця, звідки ніхто не повертався. Але істина одна: це прокляття стародавньої магії. Воно надає силу - в обмін на життя. Ми не доживемо до старості, Кіроне. Наш термін - тридцять п’ять років. Така плата за нашу силу. Я вже прийняв це. А тепер прийшла твоя черга.

Мовчання, що впало, було нестерпним. Кірон відчув, як усередині щось рушиться. Кірон зробив крок назад, наче хотів утекти. Але куди? Від істини не сховаєшся.

- Я не прийму цього, - тихо сказав він, і в його словах не було сумнівів. - Ти помиляєшся!

Крістофер гірко посміхнувся.

- Я теж так думав. Думав, що зможу обдурити долю. Що якщо стану сильнішим, розумнішим - то знайду вихід. Але я тільки глибше занурився в темряву. Я став Верховним Темним Магом не зі слави… а з відчаю. І нічого не змінилося.

В очах Кірона спалахнула лють, змішана з безсиллям. Його кулаки тремтіли, нігті впилися в долоні, поки шкіра не стала тонкою.

- І ще одне, - додав Крістофер тихо. - Відпусти її.

- Що? - Кірон підвів голову, в його очах блиснуло щось дике.

- Едельвейс. Тобі не можна бути з нею. Вона не має платити за наше прокляття. Її серце вже зранене. Вона не заслуговує ще однієї втрати.

Кожне слово вдаряло, мов удар батога. Болісно, глибоко, не залишаючи ран відкритими, а змушуючи їх гноїтися зсередини. Кірон хотів сказати, що брат не має права вирішувати за нього. Що це його життя. Але вуста не слухалися. Тому що глибоко в душі він знав - Крістофер не бреше. І ця правда була найстрашнішою. Як він міг дозволити собі щось більше, знаючи, що його дні вже полічені? Як він міг втягувати в це її?

Він відвернувся, стискаючи щелепу так, що вона аж хрустнула. Якби біль можна було заглушити фізичним болем - він би зробив це. Але ця рана - незагойна.

- Я сам вирішу, що мені робити. – і з цими словами він залишив брата в темряві, навіть не озираючись.

Кірон крокував крізь туман, що стелився між могильними плитами, прямуючи туди, де залишив його вугільну пташку. Він майже біг, ледве стримуючи бажання знову відчути її поруч. Кірон ішов швидко, майже не відчуваючи землі під ногами. Його груди стискали суперечливі почуття - гнів, відчай, надія, що змішалася з болем. Він не хотів приймати вирок брата, не хотів вірити в прокляття. Але слова Крістофера пекли, проростаючи всередині гіркою правдою.

Його пальці тремтіли, коли він розсунув завісу туману й побачив її. Едельвейс стояла серед гостей, усміхаючись комусь із них. Її сміх дзвенів у повітрі, легкий, безтурботний. Очі сяяли м'яким світлом, а рухи були сповнені витонченості. І в цю мить Кірон зрозумів. Він не був тим, хто міг дати їй щастя. Його життя - це темрява й тіні. Це коротка стежка, що веде у безодню. Йому судилося прожити надто мало, щоб запропонувати їй щось більше, ніж біль і втрату.

Він зупинився. Його серце стислося, ніби хтось стиснув його в залізних лещатах. Йому потрібно йти. Поки не пізно.

Він зробив крок назад, а потім ще один. Туман знову обійняв його, ховаючи від її погляду. Кірон хотів залишитися. Але любов означає бажати щастя для того, кого любиш. А її щастя було не поруч із ним. Кірон уже розвернувся, готовий зникнути у тумані, коли відчув на собі погляд. Щось змусило його підняти очі.

Едельвейс. Його вугільна пташка.

Вона більше не сміялася. Стояла серед гостей, її перламутрові очі зустрілися з його поглядом. У них не було сліз чи здивування, але він помітив дещо інше. Вогник. Той самий ледь вловимий вогник зацікавленості, що не обіцяв нічого певного, але водночас міг стати початком чогось більшого. Вона чекала його.

І цього було достатньо, щоб усе похитнулося. Якщо він залишиться поруч, якщо дозволить собі йти за тим, що відчуває, рано чи пізно він завдасть їй болю. Ні. Він не міг цього допусти. Його пальці стиснулися в кулак, ніби намагаючись утримати себе від чогось невідворотного.

Він повинен зробити так, щоб вона більше не дивилася на нього так. Щоб вона ніколи не дозволила собі навіть подумати, що між ними може щось бути. Його погляд гарячково забігав по залі. Софі. Вона була тут. Його минуле. Його колишня. Та, яка зрадила його, обманула.

Кірон зробив крок у натовп, пробираючись крізь гостей, ні на мить не дозволяючи собі озирнутися. Він знайшов її біля довгого столу з вином. Софі, як завжди, була бездоганна - граційна, розумна, небезпечна. Її погляд зустрів його з ледь прихованим здивуванням.

- Кіроне?

Він не відповів. Просто підійшов ближче. І поцілував її. Поцілував так, щоб усі бачили. Щоб побачила вона. Софі завмерла на мить, а потім відповіла, вміло заграючи. Її пальці ковзнули йому в волосся, а губи розтяглися у знайомій усмішці. Але Кірон нічого цього не відчував. Він тільки думав про те, що саме в цей момент Едельвейс дивиться на них. Що вогник, який він помітив у її очах, згасне. Що її серце більше не битиметься швидше при його появі.

Він розбивав її почуття ще до того, як вони встигли розквітнути. Бо так буде краще. Так буде правильно.

…Тоді чому ж у нього самого всередині було так порожньо?

Кірон різко відірвався від Софі, ніби задихаючись. Його губи ще відчували дотик, але всередині - тільки порожнеча. Він обернувся. Едельвейс більше не стояла там, де він бачив її кілька хвилин тому. Вона йшла повз гостей, повільно і граційно, ніби нічого не сталося.