Читати книгу - "Стоїк, Теодор Драйзер"

— Яка дивна країна, — говорив Ковпервуд. — Я радий, що ти привезла мене сюди, Беві. Але мені здається, що хоч яка вона красива, ця країна одна з кліматичних помилок природи. У літню пору тут надто багато світла вдень, а взимку — надто мало. Занадто вже багато тут романтичних заток і фіордів, занадто багато голих скель. Щоправда, маю зізнатися, вона мене надзвичайно цікавить.

Береніс це вже помітила. Ковпервуд часто дзвонив, викликаючи чемного шкіпера і засипав його питаннями.

— Чим вони живуть у тутешніх містечках, крім риби? — запитував він Еріка.

— Знаєте, містере Діксон (під цим іменем подорожував Ковпервуд), у них чимало всього іншого. Вони мають кіз і продають козяче молоко. Мають курей, а отже і яйця. Мають корів. Тут часто судять про багатство людини по тому, скільки в нього корів. Є, звісно, масло. Тут у нас завзятий, витривалий народ: вони домагаються з п’яти акрів такого врожаю, що ви й не повірите. Хоч я й не дуже на цьому розуміюся й нічого особливого не можу вам розповісти, але вони, справді, живуть краще, ніж ви думаєте. І крім того, — продовжував він, — більшість молодих людей у тутешніх краях вчаться морехідній справі. З роками вони стають капітанами, матросами або коками: адже в норвезькі гавані заходять сотні судів — а звідки — мало не у всі порти й гавані світу.

Тут заговорила Береніс.

— Цікаво, — сказала вона, — що у них тут усього небагато, зате все — відмінної якості.

— Ви праві, пані, — відгукнувся шкіпер, — це я і хотів сказати. Ми, норвежці, навчилися задовольняти тим, що маємо. І ми знаємо світ не по книжках, а як він є насправді, хоча ми й любимо книжки й цінуємо вченість. У нас майже немає неписьменних, і хочете вірте, хочете ні, але в Норвегії більше телефонів, ніж в Іспанії або Польщі. Є в нас і знамениті літератори, і музиканти — Гріг, Гамсун, Ібсен, Б’єрнсон.

Слухаючи ці імена, Ковпервуд раптом подумав про те, як мало місця займала в його житті література і що треба по­просити в Береніс дещо із книжок, які вона читала.

А Береніс, помітивши його задуму і гадаючи, що він, мабуть, подумки порівнює цей дивний світ з його власним неспокійним світом, вирішила перевести розмову на щось більш веселе, і звернулась до капітана Хансена:

— Скажіть, капітане, а ми побачимо лопарів, коли заберемося дещо далі на північ?

— Звичайно, пані, — відповів капітан. — Їх скільки завгодно на північ від Тронгейма. Ми вже недалеко від нього.

Від Тронгейма яхта вирушила на північ до Гаммерфеста — сонце тут уже не заходило. По дорозі вони зробили кілька зупинок, одну з яких — біля маленького скелястого виступу з назвою Гротто, відрога великої гори. Тут розташувалася китобійна станція — малесеньке селище будинків з десять. Це були, як і скрізь на узбережжі, просто кам’яні хатини з дахами, обкладеними дерном.

Китобої Гротто мали звичай купувати вугілля й дрова на кораблях, що проходять повз у північному або південному напрямку. І от невелика група рибалок оточила яхту. І хоча вугілля на яхті було в обріз, Ковпервуд велів шкіперові видати їм кілька тонн, відчувши, що цим людям дісталося не найлегше життя.

Після сніданку капітан Хансен зійшов на берег і, повернувшись, розповів Ковпервуду, що з далекої півночі сюди прибуло плем’я лопарів, що розбили стоянку приблизно за півмилі від Гротто. Там близько сотні лопарей з дітьми й собаками, сказав він, і череда оленів, тисячі в півтори голів. Береніс негайно виявила бажання подивитися на них. Тоді капітан Хансен спустив шлюпку і з одним із матросів повіз Береніс і Ковпервуда до стоянки лопарів.

Висадившись на берег, вони побачили оленів, які бродили навколо розкиданих по всій долині чумів. Капітан, що трохи знав мову лопарів, звернувся до них; декілька лопарів підійшли до прибулих, привіталися з ними, потиснувши їм руки і запросили до себе в чуми. В одному чумі над вогнем висів великий казан; матрос, заглянувши в казан, заявив, що це «собача бурда», але це виявилася юшка з відмінної жирної й соковитої ведмедини, якою всі пригостилися.

В іншому чумі набилися рибалки й жителі околишніх ферм. Це було щось на кшталт щорічного ярмарку, де лопарі продавали продукти оленярства й закуповували припаси на зиму. Раптом юрба заворушилася, і якась лопарка протиснулася до гостей. Вона привіталася з капітаном Хансеном як зі старим знайомим, і він повідомив Ковпервуду, що ця жінка — один із найбагатших членів племені. Потім лопарі почали співати хором і танцювати, до чого намагалися долучитися майже всі присутні. Після питва і частування Ковпервуд і його супутники попрощались із лопарями й повернулися на «Пелікан».

При світлі сонця, що не заходить, яхта повернула назад на південь. У цей час трохи неподалік від яхти з’явилися десь із десяток гренландських китів, і шкіпер віддав наказ поставити вітрила так, щоб кораблю легше було лавірувати серед них. І пасажири, і команда у захопленні спостерігали за величезними тваринами. Але Ковпервуда значно більше цікавила майстерність, з якою капітан управляв своєю яхтою, ніж це видовище.

— От бачиш! — сказав він Береніс. — Кожна професія, кожне ремесло, будь-який вид праці вимагають уміння й вправності. Подивися на шкіпера — як він повністю підкорив яхту своїй волі, а це — теж неабияке досягнення.

Береніс посміхнулася, але нічого не відповіла, а він глибоко замислився, міркуючи про цей дивний світ, частиною якого він поки що був. Найбільше його вразило те, що це побачене ним життя являло собою певну соціальну незначну частку світу, де не було місця для людини його темпераменту і прагнень. Величезний океан забезпечував місцевих жителів, давав їм рибу, а, повертаючись, вони будували житло, обживали певний необхідний їм простір землі і так проводили своє життя у відносному задоволенні. І однак Ковпервуд подумав, що ці люди отримують від життя, сповненого суворої краси, простого комфорту і принадних соціальних звичаїв більше, ніж він і тисячі йому подібних, що присвятили себе накопиченню грошей. От