Читати книгу - "Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3"

живе тепер Велика Британія, про те, як йому остогидло спостерігати усіх цих самозакоханих бонз на світських раутах та ділових зустрічах, про те, що ще ніколи британський народ не був таким близьким, аби змінити цю ситуацію… Що приклади таких перетворень є, і доволі успішні, що він хотів би побувати у Росії та подивитися, як усе там влаштовано тепер, за радянської влади… Дейче, у нього чіткі соціалістичні та антифашистські погляди…

— І що? — беземоційно проказав Дейч. — Соціалістичні та антифашистські погляди сьогодні у половини студентів Кембріжу! Але це не означає, що усі вони годяться для нашої справи.

— Звісно, ні, — відповіла Едіт. — Але ж слухай далі! Я сиділа і підтакувала, наскільки це було можливо, а потім спробувала направити розмову у потрібне русло…

— I? — знову нетерпляче запитав Дейч.

— Він наш! — тріумфуючи вигукнула Едіт Тюдор-Харт. — Ну, майже наш! Так, він був обережним, він не був емоційним, але з його слів я зрозуміла… Він натякнув мені, що готовий усім ризикнути, щоб змінити цей світ, бодай власну країну. Що давно подумував покинути журналістську роботу…

— Уся його цінність у тій журналістській роботі і доступі до усього, що вона дає! — гмикнув Дейч.

— І… попереджаю, — продовжила Едіт, — тобі, Арнольде, це, звісно, не дуже сподобається, але він днями вирішив вступити до компартії…

— Чорт! — вилаявся Дейч. — Оце до біса погано… Ми його просто засвітимо та й усе… Ти ж знаєш, усі, хто вступає до лав КПВ, потрапляють «під ковпак» британської контррозвідки!

— Я зробила усе, що могла, — зрезюмувала Едіт.

— До біса… Нічого ти ще не зробила! — вигукнув Арнольд Дейч. — Ти знайшла потрібну людину, людину на мільйон. Але щойно його ім’я опиниться у списках місцевого осередку компартії, ми засвітимо його… — безрадісно зітхнув він. — Так, Едіт, давай мислити тверезо і логічно, — рішуче мовив Арнольд Дейч: — Зв’язок нашої резидентури з Центром через Копенгаген — до самої дули! — проказав він, не вельми добираючи слова. — У лондонської резидентури поки що немає свого радиста, немає оперативного зв’язку… Поки ми почнемо узгоджувати кандидатуру з Москвою, пройде чимало часу… А Мак-Міллан у своїх ідеалістичних міркуваннях просто вступить до компартії і буде для нас втрачений… Цього не можна допустити!

Едіт прикурила нову цигарку.

— Арнольде, ну, ти ж сам казав, що усіх не завербуєш! — насмішкувато промовила вона.

Дейч блимнув на неї недобрим поглядом, зрозумів — вона дражнить його. Розігнав дим рукою.

— Так, казав! — відрізав він. — Але маємо цього прагнути, люба моя, тим більше, коли у людини такий потенціал і мотивація! Він хороший малий, цей Алекс Мак-Міллан! І то просто диво, якщо не знак! Ще учора я, читаючи в газеті його статті, думав, як добре було 6 зблизитися з ним і скільки користі могла б людина його ґатунку і зв’язків принести нашій справі, а сьогодні він сам іде до нас просто в руки!

— Що накажеш робити? — Едіт зміряла Дейча насмішкуватим поглядом.

— Ну, що… будемо діяти максимально швидко, на свій страх і ризик, нічого не узгоджуючи з Москвою… Зробимо Центру сюрприз!

Вона піднялася, пройшлася по кімнаті павою.

— Ну, то вважай, я вже полегшила тобі цю роботу…

— Яким чином? — поцікавився Дейч.

— Я обережно натякнула йому, що компартія — це, звісно, добре, але не зовсім те. Не для такої людини, як він. Не для його рівня. Що коли він відкрито вступить до лав компартії Великої Британії, то, маючи набутий досвід і зв’язки, а також певний статус у суспільстві, він навряд чи зможе принести велику користь, бо поважні люди почнуть його сторонитися… Що продавати на вулицях «Дейлі Воркер», як це роблять рядові комуністи, відомому журналісту Алексу Мак-Міллану аж геть не пасує…

— І як він зреагував? — поцікавився Арнольд Дейч.

Едіт задоволено усміхнулася.

— Бачив би ти його обличчя, Арнольде! Він аж просвітлів! Як чоловік, що збився у лісі зі стежки і раптом знову знайшов її! А ще я сказала Мак-Міллану, що якщо він справді серйозно цікавиться комуністичним рухом, то я готова познайомити його з однією вельми впливовою і серйозною людиною… — додала вона, не зводячи погляд із Дейча.

— Зі мною? — перепитав Дейч, щоб упевнитися, що Едіт нічого не плутає.

— А з ким, Арнольде? — округлила очі Едіт. — Звісно, з тобою!

— Розумниця! — Дейч не стримався і клацнув пальцями. — Розумниця, дівчинко! От за що я тебе люблю, Едіт! І що… що він відповів?

— Відповів, що має невідкладне робоче відрядження щонайбільше тижні на два… Тому, власне, і поспішав так вступити у лави компартії. Але коли повернеться, одразу прийде до мене у фотоательє і ми обговоримо усі деталі подальшої зустрічі з тобою…

— Браво, Едіт! Ти молодець!

Арнольд Дейч відкинувся на спинку крісла, не приховуючи задоволення.

— Ти ж відповідаєш за свої слова, Едіт? — перепитав він. — Вступати до компартії твій Мак-Міллан точно завтра не побіжить?

— Ні! — з притиском відказала та. — Не побіжить, Арнольде!

1933 рік, квітень.

Москва

Швед вмостився зручніше на жорсткому сидінні.

Під ними, далеко внизу, у темряві пропливав нічний Париж. Якийсь принишклий, заціпенілий цей Париж на Сені… Наче у передчутті біди.

Флемінг дістав із нагрудної кишені пласку срібну плящинку з коньяком, простягнув Маркові.

— Будете?

— Давайте. Не ми ж за кермом.

Зробив ковток. Пекуча рідина потекла тілом, зарухала кров, пришвидшила серцебиття.

— Дякую.

Флемінг і собі ковтнув. Блаженно заплющив очі.

— Ну, і як вам, друже, початок нашої мандрівки до радянської Росії?

Не почувши відповіді, Флемінг розплющив одне око, ковзнув поглядом у бік Марка:

— Щось ви не дуже радієте… А от я у передчутті.

— Це добре, що бодай хтось із нас у передчутті. Бо мене від однієї думки про совдепію нудить, — відказав Швед.

— Кажуть, там червону ікру їдять ложками, загортаючи у такі… як вони… млинці! — не вгавав Флемінг. — Цікаво, чим нас пригощатимуть у тому «Націоналі»?

— А ще кажуть, що в Україні цілі села вимирають від голоду, бо влада забирає у селян останню жменю зерна… — відповів Марко, дивлячись крізь скло на далекі вогні унизу.

Флемінг стенув плечима.

— Друже… Ну, справді, я усе більше схиляюся до думки, що усе це вигадки. Ну гаразд, не вигадки… але велике перебільшення… Ви ж чули, у тих ваших українських селах побували Бернард Шоу, Герберт Уеллс та навіть французький прем’єр-міністр Едуард Еріо… Ніхто там від голоду не помирає! Я читав їхні репортажі. Вони розповідали, що у селах працює здорова рум’янощока молодь, у хатах краса, на столах хліб і до хліба… Молоді спеціалісти отримують від влади все необхідне, житло, харчування, гідну