Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

— Хіба не зрозуміло, що це все казочки старих, Амаліє? І не плачте ви через усяке…

— Я не плачу, просто моє сліпе око засльозилося. Я так і не змогла знайти пальчик Святого Архангела Гавриїла.

— Дивіться, яким гарненьким у мене вийшов цей святий.

— Трохи дивний, такі короткі ноги…

— І така велика голова…

— Байдуже, він святий, бо його зроблено зі шматків святих. Ну ж-бо, Німенький, як ми його назвемо?

Довкола мене в кущах, серед шматочків гіпсу, збираються старі, щоб я прийняв рішення і своїм пензлем на п’єдесталах творінь їхніх анархічних фантазій понаписував імена святих. Перша — свята Брихіда, через її тонкі пальці, через її безглуздий вигляд і легку сентиментальність. Святий Фідель, через бороду, я домалював йому патронташ із набоями напереваги. І Святий Херонімо, зрілий, благородний, — я провів під променями сонця весь ранок, поруч із буркотливими старими, що повсідалися довкола мене, намагаючись досягти точної синяви його очей. Блаженна Інес де Аскойтіа зі здоровенним шрамом від чончона на шиї і велетенськими вухами була на початках найпопулярнішою святою. А разом із нею і Свята Пета Понсе із хтивим поглядом, і Святий Доктор Асула, який здавався нам дуже схожим на Амалію, чиє сліпе око постійно сльозилося.

— Хіба так важливо, щоб архангел Гавриїл мав пальчика, Амаліє?

— Важливо.

Ти фактично його закінчила. Дозволь нам завантажити його на візок Німенького і відвезти до каплиці, він так гарно там виглядатиме.

— Не хочу, доки не знайду пальчика.

— Чого ця дурепа така поведена на тому пальчику?

Амалія, схлипуючи, порпається накарачках в ожині.

— Не звертайте уваги, вона марить.

— Вона трохи з’їхала з глузду після смерті Брихіди.

— Я ніколи не бачила пальчика Святого Гавриїла.

— Недовго Амалія протягне.

— Недовго.

У возик Німенького вони складають свої творіння, щоб заселити ними спорожнілу каплицю, розставивши їх довкола трону Ірис Мателуни з дитиною на руках, оточивши її почетом, тьмяно освітленим тремтливими вогниками свічок довкола нас, захищених балдахіном, який надуває вітер, що проникає крізь віконні отвори.

Тепер нас, утаємничених, більше не семеро. Невідомо, яким чином будинком став ширитися поголос… кажуть, що в каплиці… кажуть, що Ірис Мателуна… кажуть, що їй запалюють свічки, що її оточують квітами й гіллям, кажуть, вона творить чудеса, кажуть, кажуть… Про це шепочуть у кутках найдальших подвір’їв будинку, чути, як за спиною вислизають чиїсь кроки, старі шпигують, скоса поглядають на кухні, ставлять каверзні запитання, виграють чи програють правду за партіями у карти, кажуть, що… кроки, тіні, перешіптування, притулені до ширм вуха, як поголосу не ширитися, коли йдеться про диво, зрозуміло, що він ширитиметься, тож треба було приймати до таємного гурту більше й більше старих, адже якби ми їм відмовляли, вони би стали для нас загрозою, як-от та базіка, яка ходить в уборі лурдської святої і живе на подвір’ї з пральнею, всі вони заздрять, всі пхають свого носа, і що ми вдіємо, якщо вагітність Ірис триває так довго, треба молитися, рій святих уночі в каплиці вимолює розарій за розарієм, сидячи довкола трону Ірис, яка тримає на колінах конверт зі своєю дитиною, зі своєю лялечкою, яку вона ні за що на світі не відпустить, — розарії й «Сальве», щоб це знуджене дівчисько легенько і спокійно народило, щоб у світ прийшло справжнє дитя і щоб не доводилося використовувати цей замінник, який заспокоює дівчинку, бо вона ну зовсім вже нестерпна, хай не бариться дитинка, зачата без плями насолоди, бо ж їм хочеться поколисати її у своїх руках, заки вони ще живі, адже, можливо, дитинка й не вознесе їх на небо, доки вони не помруть. Незважаючи на шалений вітер, що свище в кутках каплиці, на кашлі, чхання і страх підхопити пневмонію, на сон, який часом бере гору над однією зі старих посеред молитви, старі продовжують молитися, продовжують робити підношення Ірис, адже їй це до вподоби, це її смішить: дмухніть їй ще пахучого димку, станцюйте для неї, махаючи руками ооооось тааааак, ооооось тааааак, падайте перед нею на скрипучі коліна, хай дитинка поквапиться, — вони вже приготували свої згортки, щоб вирушити разом із дитинкою на небо, адже саме це їм пообіцяла Брихіда, — лише кілька маленьких речей, щоб забрати із собою на небо в пакуночку, годинник із будильником, шаль, карти, щоб грати у бриск[50], тому що в монте[51] грати не можна, адже монте — це гра диявола, ще чайничок, хоча навіть цього нам не треба буде забирати на Небеса, тому що там нам дадуть усе, ще й новесеньке.

Ірис, укутана у своє пальто, продовжує товстіти. Її очі червоні. Сьогодні вона чхала вісім разів, я порахував. Звісно, ця ніч була особливо холодною. Я й сам кілька разів чхав. Але оскільки вона сама напівсонна від знудженості на своєму почесному місці, то шмарклів вона мені не витерла. Ось підвезли мій возик. Час настав. Ірис сідає на платформу. Мене кладуть на її спідницю. Як кожна хороша мама, вона наполягає на тому, щоб мені надягли вовняну шапочку немовляти, з помпоном, аби я не захворів. Старі забивають цвяхи назад у дошки, якими я замкнув цю каплицю, щоб здавалося, ніби ніхто туди не заходив після того, як аукціоністи все звідти позабирали. На чолі процесії крокують дві старі, що тримають у конусах із газетного паперу свічки; мій возик, а разом із ним мене самого й Ірис, ведуть на платформу, а слідом за нами плентається почет з обшарпаних звідниць і повитух, знахарок, що пахнуть травами, костоправиць, плакальниць, няньок, відьом дрібнішого штибу, які й не знають, що вони відьми, вони моляться в коридорах, кашляють, перемовляються, шморгають.

Відтоді, як мене прооперував доктор Асула, мені не тільки змінили обличчя, залишивши цю маску, позбавлену рис, які ніхто не поклопотався прималювати. Мене ще й скоротили до того, ким я є зараз, заволодівши вісімдесятьма відсотками й залишивши двадцять куцих і хирлявих відсотків, зосереджених довкола мого погляду. Старі спускають мене до підвалу й кладуть на одне з ліжок. Вони вигнали мешканок, які нещодавно долучилися до їхнього кола: підвал малий, не будьте такими допитливими, заради Бога, іншого дня ми й тобі дозволимо спуститися, Люсі, зараз там не помістяться всі, хто хоче подивитися, як Ірис мінятиме пелюшки своїй дитинці, ми всі не вліземо, ви нам заважатимете, а нам ще стільки всього робити, коли ви нам будете потрібні, ми вас покличемо. Ну все, Ірис, дозволь нам тебе роздягнути, одягни сорочку, лягай, уже пізно, щось ми засиділися в к[аплиці. Ірис]