Читати книгу - "Вагітна від мільйонера-боса, Ekaterina"

Три тижні без Алехандро були не такими, як писав нам у WhatsApp, чув його голос під час дзвінка. В особняку був тихий полудень, сонце починало спускатися, наповнюючи кімнату теплим золотистим світлом. Я сиділа на дивані, неуважно пестила свій живіт, занурившись у свої думки про Алехандро та дітей. Раптом двері відчинилися, і всередину увійшли Мілена та Лорена, на їхніх обличчях відбилася суміш занепокоєння та рішучості.

— Валерія, нам треба з тобою поговорити, — сказала Мілена, зачиняючи за собою двері. Його серйозний тон змусив мене сісти прямо на дивані, відчуваючи, як у мене в животі утворився вузол.

— Що відбувається? — запитав я, мій голос був ледь вищим за шепіт.

Лорена сіла біля мене, ніжно тримаючи мене за руку. Мілена залишилася стояти, дивлячись на мене.

«Це про немовлят, Валерія», — почала Лорена. Ви не можете приховувати це від Алехандро. Він заслуговує знати правду.

«Знаю, але мені страшно», — зізналася я, відчуваючи, як на моїх очах набігають сльози. Я боюся, як він відреагує, що це означатиме для нас.

Мілена зітхнула й підійшла ближче, стала переді мною на коліна, щоб подивитися мені в очі.

— Ми розуміємо ваш страх, Валерію. Але Алехандро повинен знати, що він стане батьком. «Це нечесно ні по відношенню до нього, ні по відношенню до дітей, що ти тримаєш це в таємниці», — тихо сказав він. Він має право бути частиною вашого життя з самого початку, так і повинно було бути, але вам скоро виповниться чотири місяці, і вам пора сказати йому.

«І ти маєш довіряти йому, Валерія», — додала Лорена. Алехандро любить тебе. Я впевнений, що навіть якщо спочатку це буде шоком, він буде поруч з тобою.

Я відчув, як хвиля емоцій переповнює мене. Я знав, що вони праві, але страх перед невідомим паралізував мене.

— Як пояснити, чому я це сховав? — запитав я, мій голос зривався. Він може відчувати себе зрадженим.

— Будь чесним, — твердо сказала Мілена. Скажіть йому, що ви були налякані, що ви не знали, як впоратися з усім цим, і що ви не хотіли додавати ще більше стресу, поки він розбирається у своєму шлюбі. Алехандро розуміє, і якщо говорити з ним від душі, він зрозуміє.

Лорена кивнула, міцніше стискаючи мою руку.

— Ми будемо тут, щоб підтримати вас, Валерія. Ви не самотні в цьому. Але ви повинні зробити цей крок і поговорити з ним.

Я глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїти свій розум. Я знав, що вони праві. Приховування правди лише створювало перешкоду між нами з Алехандро, і наші діти з самого початку заслуговували на присутність свого батька.

«Ти маєш рацію, хоча тільки я себе розумію, тому що я мав їх захистити, просто після того, що ти мені сказала, Мілена, я злякався», — нарешті сказав я з новою рішучістю. Я тобі правду скажу.

Мілена й Лорена посміхнулися, їхні очі сяяли гордістю й полегшенням.

«Ми тут з тобою, Валеріє, я розумію, що те, що трапилося зі мною, було важким, але у тебе будуть діти в цій країні, і Алехандро має бути присутнім», — сказала Мілена, беручи мене за руки. Все буде добре.

— Ходімо до бібліотеки, я хочу тобі дещо показати, — сказала Мілена.

У величному особняку Олександра атмосфера була наповнена м’яким ароматом лаванди та теплим світлом сонця, що проникало крізь великі вікна. Мілена та Лорена були в бібліотеці, переглядаючи старі сімейні книги, і я також намагався зрозуміти родину. коли вхідні двері відчинилися. Тітка Алехандро, жінка середніх років із сивим волоссям і стурбованими очима, поспішила.

— Мілена, Лорена! — вигукнув він тремтячим голосом. «Мені терміново потрібна ваша допомога».

Ми, приголомшені, як жінки, підняли очі, здивовані несподіваним візитом.

— Що не так, тітонько? — запитала Мілена, закриваючи книгу, яку тримала в руках.

- тітка? -запитав.

—Валерія, ми з мамою Лореною стали для них сім’єю, тому я називаю її тіткою, — з посмішкою розповідає вона.

«Ти теж будеш допомагати Валерії, мені приємно з тобою познайомитися», — каже він мені.

«Задоволення це моє», — кажу йому.

«Це кондитерська», — пояснила тітка між видихами. — Один із співробітників захворів, а клієнтів у нас сьогодні дуже багато. Мені потрібно, щоб ти прийшов допомогти подбати про людей.

Мілена і Лорена перезирнулися, розуміючи гостроту ситуації. «Звичайно», — сказали Мілена й Лорена, підводячись. — Ходімо зараз же.

Не гаючи часу, ми попрямували до ресторану. Зал був переповнений, черга нетерплячих клієнтів чекала на свої замовлення. Лаура одягла фартух і приєдналася до метушні, приймаючи замовлення та подаючи десерти з посмішкою на обличчі.

Поки Мілена та всі обслуговували групу клієнтів, незнайомий чоловік у темній куртці та напруженому погляді підійшов до стійки, де я був.

«Я хочу десерту», ​​— сказав він глибоким і твердим голосом.

Я дістав зошит і швиденько записав. — Якого б десерту ви хотіли? —

«Тірамісу», — без вагань відповів чоловік.

Я киваю, хоча мені не вистачає на це спритності, але я спробував і пішов на кухню, де взяв тірамісу та відніс його чоловікові. Коли вона поставила тарілку на стіл, чоловік подивився на неї зневажливо.

«Я не просив цього», — сказав він крижаним тоном. «Я хочу яблучний пиріг».

Я нахмурився, відчуваючи роздратування, я намагався заспокоїтися, тому що це може бути смертельним для моїх дітей.

«Я вас попереджав», — сказав чоловік, нахилившись уперед, його голос був ледь вищим від шепоту. — Тепер я знайшов вас, і ви не зможете вибратися звідси живим.

Серце вискочило з грудей, зупинилось на мить. Вона озирнулася, шукаючи вихід чи когось, хто міг би їй допомогти, але ресторан був повний і всі були зайняті. Він намагався зберегти самовладання, коли зробив крок назад.