Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
2
Віллетт визнає, що на якусь хвилю старі легенди про Кервена ще утримували його від того, щоб одному спускатися у ті смердючі глибини. Думками він увесь час повертався до розповіді Люка Феннера про ту останню страхітливу ніч. Тоді почуття обов’язку взяло гору, і він почав спускатися, прихопивши із собою валізу на випадок, якщо знайде там важливі документи. Повільно, як і належить людині його віку, він спустився драбиною і ступив на слизькі сходи внизу. Світло ліхтарика вихоплювало з темряви дуже давнє мурування, а вологі стіни поросли огидним мохом століть. Усе глибше збігали сходи; не по спіралі, а гострими закрутами; вони були такі вузькі, що двоє чоловіків насилу могли б на них розминутися. Він нарахував щось зо тридцять сходинок, коли до його вух долинув якийсь ледь чутний відзвук; після цього йому більше не хотілося їх рахувати.
То був безбожний звук: одна із тих приглушених, потаємних наруг над Природою, яких просто не повинно бути. Назвати його глухим лементом, приреченим скімленням чи безнадійним виттям багатоголосого розпачу ураженої плоті без розуму — означає втратити саму квінтесенцію його бридотності, позбутися всіх відтінків, обертонів, що холодять душу. Чи не до цих звуків дослухався Ворд, коли його забирали? Віллетт не чув нічого гіршого за все своє життя, і коли доктор спустився сходами до самого низу і освітив ліхтариком стіни і високі склепіння коридору, що тягнувся циклопічною навою, даючи початок незліченним бічним аркам, цей звук нікуди не зник і продовжував лунати невідомо звідки. Зала, в якій він опинився, була приблизно чотирнадцяти футів заввишки, і футів десять-дванадцять завширшки. Долівку встеляли величезні шліфовані плити, стіни та склепіння вкривав тиньк. Важко було уявити її протяжність, бо в обох напрямках коридор губився у темряві. У деяких бічних арках були колоніального типу шестипанельні двері, інші ж проходи були відкриті.
Переборюючи породжений смородом та виттям жах, Віллетт почав один по одному оглядати бічні проходи: за ними були середніх розмірів кімнати зі склепінчастою кам’яною стелею, призначення яких було, вочевидь, доволі химерне: у більшості були пічки, з яких здіймалися димарі і які й самі по собі були досить цікавими інженерними витворами. Ніколи раніше, та й ніколи потім він не бачив таких інструментів, точніше, ймовірних інструментів, які тут і там виднілися з-під товстого шару пилюки та павутиння, що зібралася тут за півтора століття, часто безладно розкидані, мовби внаслідок якогось обшуку чи нападу. Проте чимало кімнат, здавалося, взагалі лишалися неторканими — у них, мабуть, проводилися найперші та найдавніші етапи досліджень Джозефа Кервена. Аж нарешті трапилась явно сучасна кімната — чи то, принаймні, така, що використовувалася ще зовсім недавно. Там були нафтові пічки, книжкові полиці та столи, стільці та бюро, письмовий стіл, захаращений паперами різної давності. Подекуди стояли підсвічники та олійні лампи, тож, знайшовши в кишені коробку сірників, Віллетт запалив ті з них, які були заправлені.
Коли світло зробилося яскравішим, стало зрозуміло, що це приміщення — не що інше, як останній кабінет чи то бібліотека Чарльза Ворда. Доктор уже раніше бачив чимало із цих книжок, та й добра половина вмеблювання перекочувала сюди із маєтку на Проспект-стріт. Скрізь траплялися добре знайомі Віллетту речі, тож подеколи це відчуття знайомого середовища було таким гострим, що він забував і про те, наскільки це місце огидне, і про завивання, хоча тут вони вчувалися значно чіткіше, аніж там, на сходах. Він вирішив, що передовсім потрібно знайти і забрати будь-які папери, в яких могло міститися щось важливе, надто ж ті таємничі документи, які Чарльз колись давно знайшов за картиною в завулку Олні. І тільки розпочавши пошуки, він зрозумів, наскільки непосильним завданням буде у всьому цьому до кінця розібратися: там лежали стоси папок, і всі вони були напхані списаними дивними почерками паперами, що містили не менш дивовижні малюнки, — на те, щоб усе це розшифрувати і привести до ладу, довелося б витратити місяці і навіть роки. Ось він натрапив на паку листів, надісланих, судячи з марок, із Праги та Ракуша, а почерк, яким вони були писані, безпомилково виказував Орна та Гатчинсона; їх він склав у стос, який потім планував забрати із собою.
Нарешті, у замкненому бюро з червоного дерева, яке раніше прикрашало кабінет Ворда, Віллетт знайшов теку зі старими паперами Кервена — він їх упізнав, незважаючи на те, що Чарльз дуже давно, і то вельми неохоче, дозволив йому лише побіжно глянути на них. Очевидно, юнак тримав їх у тому самому вигляді, в якому колись знайшов, — там були всі папери, окрім адресованих Орну та Гатчинсону листів, та шифру з ключем. Не розбираючи, Віллетт поклав до валізки увесь стос і продовжив переглядати папки. Оскільки його головним чином цікавив теперішній стан Чарльза, він насамперед проглядав папери, які стосувалися найпізніших подій, і, розгрібаючи гори останніх нотаток, помітив одну бентежну і дивну особливість. Дивним було те, що йому практично не траплялося паперів, написаних звичним почерком Чарльза, а останні були ще десь двомісячної давнини. З іншого боку, там була ціла купа аркушів з якимись символами та формулами, історичних нотаток та філософських коментарів, писаних кривулястим почерком, який цілковито відповідав тому, яким були зроблені старі записи Джозефа Кервена, — тільки ось датування було сучасне. Очевидно, левову частку найпізнішої діяльності Чарльза становила максимально точна імітація почерку старого чаклуна, і в цьому він досяг просто-таки вершин досконалості. Не вдалося знайти жодних слідів стороннього почерку, який міг би належати Аллену. Якщо він і справді був тут головним, то, очевидно, змушував молодого Ворда виконувати обов’язки секретаря.
Серед останніх матеріалів була одна магічна формула, чи то радше пара формул, яка траплялася настільки часто, що Віллетт встиг вивчити її напам’ять ще до того, як закінчив переглядати папери. Вона була записана у дві колонки, над лівою був накреслений архаїчний символ під назвою «Голова Дракона», що використовувався у астрономічних календарях на позначення висхідного вузла, над правою ж — дзеркальний першому «Хвіст Дракона», або ж низхідний вузол[140]. Доктор майже несвідомо збагнув, що друга половина була просто силабічним віддзеркаленням першої, за винятком останніх односкладових доль, та ще дивного імені Йоґ-Сотот, яке він уже зустрічав — у різних написаннях та формулюваннях — у найрізноманітніших матеріалах, що стосувалися цієї жахливої справи. Формула виглядала так, як наведено нижче, — достеменно так, готовий за найменшої ж потреби засвідчити Віллетт, — і перша формула нагадала йому щось вельми і вельми неприємне та напівзабуте. Уже
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2», після закриття браузера.