Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

Вони починають обгортати мене, обмотуючи бинтами з обрізків ганчір’я. Зв’язують ноги. Затим прив’язують одну до одної ступні, щоб я не міг поворушитися. Коли доходять до мого пеніса, то зв’язують його, ніби пораненому звірові, немов здогадуючись, що попри дитячу подобу, яку контролюю я, позаду неї ховається невідомо що, тож мій член примотують мені до стегна й цим нівелюють. Після цього мене саджають у якийсь мішок, прив’язують до тулуба руки й зав’язують мене бантиком, тож зовні стирчить лише голова. Мене кладуть на ліжко Ірис, поруч із нею, це та вимога, яка впокоїть її гнів, туго мене змотайте, й покладіть її лялечку поруч із нею на ліжко, під ковдру, тому що їй подобається спати разом зі своєю лялечкою, як колись, коли мама і тато лежали з нею в одному ліжку й робили люлі-люлі, поки вона спала, аж до одного ранку, після якого Ірис нічого не пам’ятає, й тепер усе відображається у її теперішньому, в лялечці, що лежить поруч із нею в ліжку, ніби забавка.

— Тримай свого хлопчика, Ірис.

— Тепер спи.

— І хай він поспить.

— На щастя, це немовля довго вкладати не треба, як дурепу Даміану, воно засинає одразу, без сліз. Утім, не дозволяй йому робити з тобою ніяких непристойностей, Ірис, а щоб його цюцюрка не встала, ми його добре обмотали, хай він спить поруч із тобою, ніби справжня лялька, Німенький і без того наче справжня лялька, до чого він здатен, сама доброта, може, й він теж святий, згадайте те обличчя, з яким ми його знайшли вчора за читанням чогось у палітурці, що було схожим на Біблію, тому що товсті книжки в золотих палітурках — це Біблії, а ще деякі кажуть, що бачили його за писанням чогось, гадаю, це називається роздумами, і їх пишуть святі, через це не страшно, що він спить із Ірис, яка так само чиста, але береженого Бог береже, тож краще вжити заходів, адже хоч він лише обрубок чоловіка, та все ж усі чоловіки свині, які тільки й шукають нагоди, щоб помацати дівчат, — зв’язати його, щоб не ліз до неї своїми брудними чоловічими руками, своєю жадібною плоттю, яку має сховати, бо якщо він з нею зляжеться, на бідолашну напосядуть нехороші думки, а це гріх, і тоді Ірис вже не буде чистою і непорочною, а якщо вона перестане бути чистою й непорочною, то чуда не станеться й дитини не буде, ми будемо змушені сказати їй, що вона вагітна, щоб вона не вигнала нас геть, усе вже не таке, як за Брихідиних часів, усе геть змінилося, і якщо не буде чудодійної дитини, то ми змушені будемо залишитися в цій юдолі сліз, в очікуванні смерті, яка забере нас однієї жахливої ночі, і її обличчя ми впізнаємо у відблиску світла, в цьому будинку, який, як кажуть, зруйнують, не чекаючи, поки місіа Інес повернеться з Рима, що вони зроблять із нами, коли цей будинок завалиться, якщо вони вже про нас забули, навіть монсеньйор, усі про нас забули, крім дитинки, що має народитися і врятувати нас, вона не дозволить, щоб нас відвезли у фургоні соціальної служби, як бідолашну Мерседес Барросо, і кинули гнити у братську могилу, адже, певна річ, ми б нічого не сказали, якби наші похорони були, як ті, що місіа Ракель влаштувала Брихіді, золота хазяйка, це було б геть по-іншому, не страшно лягати в хорошу труну в ніші зі справжнього білого мармуру, внизу якої написане ім’я і дати, а поруч стоїть уся родина Руїсів і молиться, видно було, що вони сумували по-справжньому через смерть Брихіди, але жодній із нас не пощастило так, як їй, тому-то й треба дбати про Ірис, тому що має народитися дитина, яка творитиме чудеса й вижене поганих чоловіків, що носять чорні труни, і яка дотиком свого святого пальця перенесе нас на небеса в каретах із кіньми, які стануть білими, й тоді нам не буде страшно, тому що ми віримо, що все біле — безпечне, саме тому Брихіда ніколи не одягала ту чорну шаль, яку їй подарувала сеньйорита Малу на день народження і яка завжди була як новесенька… Хто знає, що там із неї залишилося зараз… Вона цілком могла вицвісти і стати білою, тому що диво може статися в будь-який день, тому треба бути готовою, треба складати пакуночки з тих речей, які ми візьмемо: чайник, будильник, теплі панчохи, бо може бути вітряно, якусь шаль.

***

Вони йдуть. Гасять світло. У підвалі на сусідньому ліжку залишається тільки одна чергова стара. Я чую, як вона шурхотить ковдрою. Крізь тканину бинтів, якою мене скуто і яка унеможливлює будь-який рух, я відчуваю, як мене огортає тепло тіла Ірис. Стара заснула. Вона щось бурмоче, насолоджується сном. Ти і я лежимо поруч одне з одним, ми навчилися визначати той момент, коли безладне дихання старих кориться ладу сну, який одягає на них ті ж мішки, які так само унеможливлюють їхні рухи й послаблюють пильність.

Ти мене не чіпаєш.

Ти навіть зі мною не говориш, потрібно дочекатися не лише тієї миті, коли сон проковтне чергову стару, але й тієї, коли біль подолає мій опір і я наважуся поскаржитися тобі й почну благати. Ти сама навчила їх загортати мене, щоб я був цілком знерухомленим, — я боюся лялечки, — сказала ти, — але ти керуєш ними, адже вони рабині твого лона, хай вони покладуть мене поруч із тобою так, щоб я швидко втомлювався від нерухомості, щоб мені швидко починала боліти паралізована спина і я хотів змінити своє положення, щоб хоча б трохи зняти біль, якого ти мені завдаєш, адже ти не дозволяєш мені поворухнутися, а сам рухатися я не можу, тому я і змушений благати тебе, Ірис, Ірис, це все задумала ти, я у твоїй владі, я знаю, я шепочу тобі: благаю, поверни мене трохи, я паралізований, я більше не можу, мабуть, мені доведеться назавжди залишитися в цьому підвалі в болючому нерухомому положенні, мабуть, коли на світанку старі звільнять мене від бинтів, я не зможу ступити кроку чи й поворушити пальцем.

Ти дихаєш інакше, ніж старі, що сплять. Я більше не можу. Я знаю, що невдовзі в мене почнуться судоми. Я закликаю тебе:

— Ірис.