BooksUkraine.com » Детективи » Смілла та її відчуття снігу 📚 - Українською

Читати книгу - "Смілла та її відчуття снігу"

180
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Смілла та її відчуття снігу" автора Пітер Хьог. Жанр книги: Детективи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 87 88 89 ... 128
Перейти на сторінку:
Lebens.[40]

Від хвилювання він перейшов на німецьку.

— Ніяких стресів. Тільки Ruhe.[41] Я добровільно працював на кухні. Тому я отримав Strafermassigung.[42]

— А «Кронос»?

Він ще раз намагається оцінити мої наміри.

— Я служив в армії, у швейцарському флоті.

Я намагаюся зрозуміти, чи це не жарт, але він категорично махає рукою.

— Flussmarine.[43] Я був коком. Там у одного товариша були знайомі в Гамбурзі. Він запропонував мені «Кронос». Ich hatte meine Lehrzeit teilweise in Danemark, in Tonder gemacht.[44] Це було важко. Після в’язниці не знайти роботу.

— Хто тебе наймав?

Він не відповідає.

— Хто такий Терк?

Він знизує плечима:

— Я бачив його einmal.[45] Він весь час на шлюпковій палубі.

Виходять Сайденфаден і die Frau.[46]

— По що ми пливемо?

Він хитає головою:

— Ich bin Koch. Es war unmoglich Arbeit zu kriegen. Sie haben keine Ahnung, Fraulein Smilla…[47]

— Я хочу подивитися холодильники і склади.

На його обличчі з’являється страх.

— Aber Verlaine hat mir gesagt, die Jaspersen will…[48]

Я нахиляюся через стіл. Тим самим я змушую його забути про макарони, про наше взаєморозуміння, про його довіру до мене.

— «Кронос» везе контрабанду.

Тепер він у паніці.

— Ahh, ich bin kein Schmuggler. Ich konnte nicht ertragen, noch einmal ins Gefangnis zu gehen.[49]

— Хіба це не було кращим часом твого життя?

— Aber es war genug.[50]

Він бере мене за руку:

— Ich will nicht zuruck. Bitte, bitte.[51] Якщо нас схоплять, скажіть їм, що я невинний, що я нічого не знав.

— Подивимося, що я можу зробити.

Продовольчі склади містяться прямо під камбузом. Вони складаються з морозильного приміщення для м’яса, приміщення для яєць та риби, поділеного на дві частини холодильного приміщення для інших швидкопсувних продуктів з температурою плюс два градуси за Цельсієм та різних шаф. Усе заповнено продуктами, чисто, акуратно, зручно укладено. Видно, що цими приміщеннями користуються так часто, що навряд чи вони можуть бути тайником.

Урс показує їх мені із сумішшю професійної гордості і страху. На те, щоб оглянути їх, іде дві хвилини. Я дію за графіком. Йду назад у пральню. Відтискаю в центрифузі білизну. Кладу її в сушильну машину і, повернувши ручку, вмикаю. Потім я знову йду. І прямую вниз.

* * *

Я нічого не знаю про двигуни. І більше того, навіть не збираюся вивчати їх.

Коли мені було п’ять років, світ був для мене незбагненним. Коли мені було тринадцять, він став для мене маленьким, брудним і до нудоти передбачуваним. Тепер це знову — безлад, хоча інший, не такий, як у дитинстві, але такий самий складний.

З роками я із власної волі почала накладати на себе деякі обмеження. Я більше не хочу починати спочатку. Вивчати нову спеціальність. Боротися зі своєю власною індивідуальністю. Вникати в роботу дизельного двигуна.

Я покладаюся на кинуті Яккельсеном зауваження.

— Смілло, — каже він, коли я сьогодні вранці застаю його в пральні. Він сидить прихилившись спиною до ізольованих труб з гарячою водою, суне в рот сигару, заховавши руки в кишені, з метою вберегти від солоного морського повітря свою персикову шкіру, яка так необхідна йому, щоб гладити зсередини жіночі стегна. — Смілло, — відповідає він на моє питання про двигун, — він величезний. Дев’ять циліндрів, кожен з яких 450 міліметрів у діаметрі, з ходом поршня в 720 міліметрів. Зроблений на заводі «Бурмайстер і Вейн», із прямим реверсом, із наддуванням. Ми рухаємося зі швидкістю 18–19 вузлів. Він побудований у шістдесятих, але відремонтований. Ми оснащені, як криголам.

Я дивлюся на двигун. Який несподівано виникає переді мною — мені доводиться його обходити. Його паливні вентилі, стрижні його клапанів, труби радіатора, пружини, полірована сталь і мідь, його вихлопні труби і його безжиттєва, а проте повна енергії рухливість. Як і Лукасові маленькі чорні телефони, він — квінтесенція цивілізації. Щось одночасно очевидне і незбагненне. Навіть коли б це було необхідно, я б не змогла зупинити його. У якомусь сенсі його, напевно, і не можна зупинити. Можливо, на деякий час вимкнути, але не остаточно зупинити.

Можливо, так здається, бо він не людина, він позбавлений індивідуальності, він лише втілення чогось, що стоїть за ним, — душі машини, аксіоматики всіх двигунів.

А можливо, все це мені тільки ввижається через самотність, змішану зі страхом.

Але важливим речам я, проте, не можу знайти пояснення. Чому «Кронос» два місяці тому, в Гамбурзі, був оснащений значно більшим, ніж потрібно, двигуном?

Люк у перегородці за двигуном ізольовано. Коли він зачиняється за мною, звук двигуна зникає, і мені здається, що я оглухла. Тунель спускається на шість сходинок униз. Звідти на двадцять п’ять метрів тягнеться прямий, як лінійка, коридор, освітлений прикритими сіткою лампочками, — точна копія того проходу, по якому ми з Яккельсеном пройшли менше двадцяти чотирьох годин тому, але тепер це здається далеким минулим.

На підлозі цифрами позначені номери паливних танків, що знаходяться внизу. Я проходжу повз номери сім і вісім. Над тим місцем, де розташований кожен танк, висить вогнегасник, пожежне покривало і знаходиться кнопка сигналізації. Не дуже приємно, коли тобі на борту судна нагадують про пожежі.

Там, де закінчується тунель, нагору піднімаються кручені сходи. Перший люк виявляється на лівому боці. Якщо мої передбачувані розрахунки правильні, то він приведе аж до заднього і найменшого трюму. Я проходжу повз нього. Наступний люк знаходиться трьома метрами вище.

Приміщення різко відрізняється від тих, які я бачила раніше. Воно не більше шести метрів заввишки. Стіни не піднімаються до верху палуби, а закінчуються десь у міжпалубному просторі, там промінь світла від мого ліхтарика губиться в темряві.

Фарба зі стін у приміщенні облущилася, воно все у плямах, і видно, що його багато використовують. Біля однієї стіни складені дерев’яні клини, манільські троси і вантажні візки.

Біля іншої стіни складені в штабель і закріплені приблизно п’ятдесят залізничних шпал.

Поверхом вище двері ведуть у твіндек. Промінь світла знаходить віддалені стіни, високий край виступаючого трюму, кріплення під тим місцем, де повинна стояти задня щогла. Білі бухти електричного кабелю, сопла спринклерної протипожежної системи.

Твіндек іде від одного борту до іншого і являє собою довге приміщення з низькою стелею, підтримуваною колонами. Він починається десь біля тих перегородок, за якими знаходяться холодильники і склади, а другий його кінець зникає в темряві кормової частини.

У цьому напрямку я і рухаюся. Пройшовши двадцять п’ять метрів, я бачу поручні. Трьома метрами нижче промінь

1 ... 87 88 89 ... 128
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смілла та її відчуття снігу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смілла та її відчуття снігу"