Читати книгу - "Закохай мене в себе , Вікторія Вецька"

— Краще не питай. Як туди взагалі можна ходити? — відповіла я, відчуваючи роздратованість.

— Хочеш, я тебе втішу, — мовив він.

— Ну, давай, — відповіла я, сподіваючись на якусь позитивну новину.

— Туалет є в будинку, — вимовив коханий.

— Тоді навіщо, ти мене повів туди? — запитала я, не розуміючи його дії.

— Щоб ти зрозуміла всю красу сільського життя, — відповів Макс, а я лише іронічно посміхнулася.

Знайшовши до будинку бабуся з дідусем вже накрили на стіл.

— Сідайте, дітки, поїмо, заодно і познайомимося, — промовила бабуся, запросивши нас до столу.

Стіл був розташований біля вікна, з якого відкривався вид на сад. Чоловіки зайняли бокові частини столу, а я сіла біля бабусі.

— Я Ганна Іванівна, — промовила бабуся, дивлячись на мене ніжним поглядом.

— А я Павло Олексійович, — додав дідусь, простягаючи руку.

— Мирослава, можна просто Мирося, — відповіла я, приймаючи його руку.

— Дуже приємно, а скільки тобі років, звідки ти, дитинко? — запитала бабуся, її цікавість світилася в очах.

— Мені двадцять три роки, я народилася і виросла в місті, де зараз мешкаємо, — відповіла я, відчуваючи тепло її погляду.

— А батьки в тебе є? — несподівано запитала бабуся, і це питання застало мене зненацька.

— Ганю, дай дитині поїсти, а то вже насіла на неї зі своїми запитаннями, — втрутився дідусь, і я відчула полегшення.

Розмова поступово перейшла до більш спокійних тем, і я почала розслаблятися. На столі стояли смачні домашні страви: пироги, вареники, салати. З вікна повівало свіжим сільським повітрям, і я відчула, що поступово починаю звикати до цього нового, але такого гостинного місця.

Під час обіду ми розмовляли про все на світі: про життя в місті, про дитячі спогади Максима, про плани на майбутнє. Бабуся й дідусь виявилися дуже доброзичливими і привітними людьми. Вони розповідали цікаві історії зі свого життя, сміялися і жартували. Мої хвилювання поступово зникали, і я почала відчувати себе частиною цієї родини. По закінченню обіду Максим повів мене до нашої кімнати. Всередині стояли шафа з книгами, полиці з іконами святих, диван, стіл і два м’яких крісла.

— І ми будемо спати на цьому дивані? — запитала я, трохи здивовано.

— Так, — відповів Макс, поставивши речі на одне з крісел.

Відчуваю на цьому дивані нам обом буде тісно. Макс розклав диван і дістав постіль. Ми разом заправили її, після чого лягли. Максим розповідав різні історії, і мене швидко зморило – я заснула майже одразу.

Прокинулася я через кілька годин. Макса вже не було. Я пішла на кухню, де бабуся місила тісто.

— А ви не знаєте, де Максим? — поцікавилася я.

— Він з дідом на рибалку пішов. А ми, якщо хочеш, пампушок напечемо до їхнього приходу. Ти ж вмієш ліпити пампушки, чи тебе навчити?

— Вмію, — відповіла я, закочуючи рукави і змащуючи руки олією, щоб тісто не прилипало.

Ми взялися до роботи, і в процесі бабуся розповідала мені про місцеві традиції, свої молоді роки та улюблені рецепти. Кухня наповнилася ароматом свіжого тіста, а я все більше занурювалася в цей новий для мене світ. Незабаром повернулися Максим із дідом, приносячи з собою рибу та захоплюючі історії про риболовлю.

Увечері Максим узяв ківш і повів мене у хлів. Там, серед тихого вечірнього затишку, стояла коза. Коханий наблизився до неї і, взявши мене за руку, м’яко промовив.

— Не бійся, погладь її!

— Вона мене не стукне? — запитала я, трохи вагаючись.

— Ні, я ж поряд, — заспокоїв він.

Зібравши всю свою сміливість, я простягнула руку і відчула м’яку, теплу шерсть кози. Погладила її, і несподівано відчула дивну гармонію. Але Максим не зупинився на цьому. Він узяв стілець і сів, приготувавшись доїти козу. Я спостерігала, як його руки майстерно виконують знайомі рухи, і в мене аж очі на лоба по лізли.

— А тепер спробуй ти! — раптом сказав він, вставши зі стільця.

— Ти зараз серйозно? — здивовано перепитала я.

— А чому б і ні? — усміхнувся він. 

— Я не знаю, як це робити! — спробувала я відмовитися.

— Не хвилюйся, я покажу, — заспокоїв Максим.

Я сіла на стілець, а коханий схилився наді мною, показуючи всі рухи. Взявши козу за вим’я, я почала повторювати те, що він робив. Спочатку молоко зовсім не текло. Я спробувала знову і, нарешті, зцідила кілька крапель. З кожною спробою виходило дедалі краще, але руки швидко втомилися, і я звільнила місце для Максима.

Коли він додоїв козу ми пішли до будинку.

— Бабусю, я вже з Миросею подоїли козу! — вигукнув Макс.

— Мої хороші! — вигукнула бабуся, і поцілувала в щічку мене та його.

— Миросю, а ти колись куштувала козяче молоко? — з посмішкою поцікавилася бабуся.

— Ні!

— Максимчику, на тобі буде завдання напоїти Мирославку молочком, а я піду дідові спину розітру, — вимовила вона даючи розпорядження Максиму.