Читати книгу - "Споріднені душі: Розірваний зв'язок, Яра Крихта"

Вона вийшла з машини, схопивши клатч, і ввійшла у чергу разом з іншими глядачами. Черга рухалася повільно, і кожен крок, здавалося, забирав більше сил, ніж Мія могла зібрати в собі. Вона ледве стримувала дихання, намагаючись знайти його в натовпі, вдивляючись у кожне обличчя. Їй було самотньо і страшно серед такої кількості людей… 

Де ж він?

Айдаса ніде не було видно. Її серце стискалося від невідомості. Вона була впевнена, що він з'явиться, що вони обов'язково поговорять.

Нарешті дійшла її черга зайти всередину. Вона передала квиток, відчувши, як важкість тривоги стає майже нестерпною. Залишила своє пальто, зайшла в зал і розгубилася. Очі невпинно бігали по залі в пошуках його обличчя, шукаючи хоч якийсь знак того, що Айдас тут, але замість цього тільки бачила усміхнені обличчя інших людей, які не мали жодного значення в цей момент.

Зайняла своє місце в першому ряду. 

Люди заповнювали цей ряд досить швидко, лише ліворуч лишалися порожні місця. 

Світло в залі погасло, на сцену під оплески вийшла Мірабелла Ноар.

За кілька хвилин з’явилися сестри Айдаса, і Мія нервово підвелася на ноги, дивлячись на дівчат, які збиралися зайняти останні місця, лишивши біля Мії лише одне… Одне порожнє місце. 

– Селіно, – Мія ступила крок, не витримавши. – А де Айдас?

– Він хіба не з тобою? 

Мія завмерла, коли почула ці слова.

Мірабелла на сцені почала говорити з публікою, вітатися, і Селін взяла Мію за руку, змусивши сісти біля неї з сестрою.

– Що? – Мія дивилася на Селіну, наче та щойно сказала щось зовсім абсурдне. – Ні. Я думала, що він… – її голос затремтів, а серце почало битися частіше.

– Він має бути тут, Міє… Мабуть, нам варто слідкувати за сценою… Він з’явиться, я обіцяю тобі, – Селін всміхнулася, явно не розуміючи занепокоєння Мії.

Мія заплющила очі на мить, відчуваючи, як паніка підкрадається, огортаючи її зсередини. Її дихання стало гучним, а холод, що раніше торкався лише її руки, тепер розповзався по всьому тілу.

– Він… не прийшов… – ледь чутно мовила Мія.

Селін оглянулася – перевірила людей поряд, спробувавши знайти Айдаса, і, нахмурившись, констатувала:

– Нам потрібно зачекати… – почала активно кивати. – Зачекати… Коли Мірабелла договорить, Міє, я більше нічого не можу тобі сказати. Просто зачекай. 

Зачекати… Мія кивнула, і впевненість Селін трішки заспокоїла її.

Вона обвела поглядом порожнє місце поруч із собою. Одне єдине місце, яке мало належати йому.

Почала тремтіти. 

Мірабелла все говорила і говорила – віталася, її голос лунав рівно, безперервно, як плавний потік, що огортав залу. Мія намагалася вслухатися в її слова, але в голові хаос. Вона краєм ока помітила, як Селіна нервово оглядалася, шукаючи брата. Щось було не так.

Все було не так. 

Раптом Мірабелла на сцені нахмурилася, проте швидко знову вдягла на обличчя професійну усмішку, артистично заговоривши з глядачами в перших рядах. Її манера тримати увагу була вражаючою.

Несподівано слова Мірабелли змінили тон. 

Веселий і жартівливий настрій перетворився на щось стривожене:

– Один молодий чоловік обіцяв прийти на мій концерт, – промовила вона, м'яко, але з помітною ноткою хвилювання в голосі, – але я досі його не бачу. Він сказав, що якщо не матиме можливості висловитися, то я можу взяти слово за нього… Мабуть, це той випадок. 

Мія різко стисла сукню на колінах в кулак, пальці побіліли від напруження. Її серце ледь не вистрибувало з грудей. Селін та Кларісса злякано зиркнули на неї, але Мія не знала, як реагувати. 

Мірабелла знову заговорила, тепер уже набагато серйозніше:

– Я не знаю, що сталося, – сказала вона, оглядаючи залу, – але не можу промовчати. Я скажу це, бо це важливо, і це стосується моєї хорошої колеги – Меліти де Рієн. 

Зала завмерла. Мія завмерла. Ім'я Меліти відлунювало в її вухах, наче дзвін.

– Ви дивитеся на мої руки – для вас вони голі від прикрас, але… Я бачу на своїй руці той самий чорний браслет. Мій чоловік, дарований Небесами, моя істина пара… він помер, і тепер я ношу цей клятий браслет як пам'ять про наше коротке щире кохання, – жінка стояла біля високого мікрофону, тримаючись за нього кінчиками пальців. – Небеса жорстокі з нами – це правда. І є дещо, що наша країна досі не знає… справжню причину смерті Меліти де Рієн. 

Зал охнув, загомонів. 

Мія заціпеніла, вона відчула, як Селін схопила її за руку. 

– Селіно, що відбувається? 

– Я не… Я поки не знаю, Міє, вибач… Я сама не розумію… Все мало бути не так. Айдас мав говорити. 

Мірабелла мовила далі: 

– Споріднені душі… Ця тема така руйнівна для мене, тому я не можу мовчати. Меліта отримала відмову від свого істинного, це розбило їх серце та огорнуло руку чорним браслетом – таким, як у мене, який я бачу на своїй руці. Але перед смертю вона встигла написати пісню, чудову пісню про Споріднені душі, і ця композиція була подарована її учениці, молодій талановитій артистці. І ця артистка аж ніяк не крала її пісню, – Меліта печально всміхнулася. – Її доньки сьогодні також тут, тому, розповідаючи це з їхнього дозволу і дозволу Айдаса – сина Меліти, я не намагаюся чимось образити честь Меліти.