Читати книгу - "Споріднені душі: Розірваний зв'язок, Яра Крихта"

– О Боже, – Мія почала панікувати, сильніше стискаючи руку Селін. – Селіно, я не знала цього, мені так шкода…

Зала гомоніла, все стало так гучно, і Мірабелла, поправляючи червону пишну сукню, попросила:

– Будь ласка, тихіше, – і всі одразу ж притихли. – Восени її учениця хотіла виступити тут – вона хотіла виконати останню пісню Меліти, але син Меліти – Айдас де Рієн – увірвався, захищаючи заповіт матері. 

– Я пам’ятаю це, я був тут того дня! – хтось із зали вигукнув. 

І до цього вигуку долучилися ще десятки людей. 

– Ми всі шануємо її – легенду, – мовила далі артистка, – поважаємо її останню волю і слухаємо її музику лише на радіо та платівках… Але її син помилився – вірний син своєї матері, який тоді ще не знав правди ні про пісню, ні про причину смерті Меліти. Ця пісня стала подарунком, і волею Меліти було, щоб її остання – не політична та не партійна – романтична пісня прозвучала зі сцени, – Мірабелла всміхнулася і протягнула руку зі сцени в бік Мії, – Міє, люба, піднімися до мене. Шановні гості, прошу вашого розуміння, бо ця дівчина, – артистка мовила далі до зали, – стала дуже важливою для Айдаса. 

Все відбувалося так швидко.

Дівчина була настільки шокована почутим, що Селін довелося рвонути її за руку, щоб та нарешті підвелася на ноги.

– Іди! – наказала. – Міє! Швидко! 

Мія вийшла на сцену, і це було наче в тумані, Мірабелла зустріла її, подавши руку. 

За мить дівчина стояла посеред вже знайомої сцени, осяяна яскравим світлом прожекторів, що сліпили її очі, а в голові ще більше розкручувався вихор нерозуміння. Те, що щойно сказала Мірабелла, здавалося нереальним, наче вона потрапила в якусь дивну виставу, де нічого не відповідало дійсності. Погляди сотень глядачів були прикуті до неї, від чого тіло почало зрадливо тремтіти.

Зала божеволіла, люди гомоніли, але щойно Мія розтулила рота, всі замовкли. 

– Я не розумію, що відбувається… Все те, що я почула... – її голос звучав слабко, збито.

Мірабелла, з теплою усмішкою на обличчі, легенько стиснула її руку, даючи зрозуміти, що все під контролем.

– Міє, люба, – лагідно промовила жінка, її голос сповнений підтримки і співчуття, – ти заслужила на те, щоб знати правду. Айдас хотів вибачитися за те, що випадково накоїв – тоді він не знав нічого, не знав тебе… Але ти потрібна йому... І та пісня… Це була прощальна пісня Меліти, подарунок світові, і вона бажала, щоб її виконала саме ти.

Мія завмерла, відчуваючи, як серце гупає в грудях з такою силою, що вона думала, що зараз просто знепритомніє. Її губи розтулилися, але слова не знаходили виходу.

Даремно… Боже, як даремно вона тягнула час, не відповідаючи взаїмністю Айдасу. Адже влаштувати це все, сказати це все… Це дійсно непросто. Мія не могла повірити власній дурості.

Коли Айдас вручив їй квитки, то Мія думала, що їй дозволять заспівати якусь свою пісню після концерту Мірабелли, але все відбувалося так… Так… 

– Я… я не знала… – прошепотіла вона нарешті, хитаючи головою. – Вибачте, але я шокована, я не знала, що смерть Меліти… 

– Тепер ти знаєш, – відповіла Мірабелла, її голос звучав м'яко і впевнено, заспокійливо. – І сьогодні ти маєш можливість виконати її пісню перед усіма. Це її воля. 

Але де Айдас?... 

Мія ще раз кинула швидкий погляд на Селін, яка, сидячи в залі, кивнула їй, мовляв, усе в порядку. Тоді вона повернулася до Мірабелли – перелякана та тремтяча. 

– Твоя платівка з музикою залишилася в театрі того вечора, – Мірабелла кивнула, і заграла мелодія, перша мелодія. – Айдас сказав, що це саме та пісня. Ти можеш співати, люба. 

Жінка буквально не дала їй вибору. І Мія не могла зганьбитися. 

Це лише на кілька хвилин – вона не зрадить Айдаса, не зрадить Меліту, і заспіває її пісню. Заспокоювала сама себе… 

– «Спогад про незнайдене» – це пісня про Споріднену душу, яку Меліта запам’ятала з минулого життя, але доля… розлучила їх в цьому житті… – досі Мія думала, що Меліта просто не зустріла свого істинного. – Вона подарувала мені цю пісню, бо я зрозуміла сенс… І попросила заспівати її для людей, щоб ніхто не забував, що десь на світі є їхня Споріднена душа, продовжував шукати.

Мелодія, що грала, почалася спочатку, дозволяючи заспівати. 

В залі Мія чітко чула запитання, що звучало то зліва, то справа, люди перешіптувалися єдиним: «А де сам Айдас де Рієн»? І ще одне: «То це його дівчина?»

Мія глибоко вдихнула, долаючи біль в серці.

Заспіває, як і обіцяла, і побіжить його шукати. 

Одразу ж.

– Там, де світло й тіні зійдуться знов… де кожен наш подих запалює кров… Не зникнуть ні голос, ні сльози, ні сміх… все вічне, бо ми – на безмежжі доріг.

Меліта стояла в неї за спиною. Селін та Кларісса підвелися, захоплені Мією, стурбовані… 

– У інших світах, де більш не болить... повторимо знову загублену мить... 

Мії раптом стало так холодно, здалося, сукня покрилася льодом.