Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

Але саме в ту мить Мері, помітивши якийсь далекий, відсутній погляд чоловіка, легенько підштовхнула його ліктем. Зібрання тягло своє: «Ви не та-ака по-га-а-на…» – і так далі.

– Готуйся! – прошепотіла вона.– Зараз – наша черга. Вісімнадцять він уже прочитав.

– Далі! Далі! – залунало звідусіль.

Берджес опустив руку в кишеню. Старі, тремтячи, аж попідводилися зі своїх місць. Берджес пошукав у кишені й сказав:

– Виявляється, я прочитав уже всі.

У старих ноги підкосилися з подиву й радощів. Мері прошепотіла:

– Дякувати богові, ми врятовані! Він загубив нашу... Та мені тепер і сотні таких торбин не потрібно!

Зібрання знов затягло пародію на арію з «Мікадо», проспівало її тричі підряд з дедалі більшим запалом, і, дійшовши востаннє до прикінцевого рядка:

А гріх там – лиш символ, і край!..–

всі повставали з місць. Співи завершилися оглушливим «гіп-гіп ура!» на честь «кришталевої чесності Гедліберга та вісімнадцяти її «символів», що здобули собі безсмертя».

Слідом за цим підвівся лимар містер Вінгейт і запропонував прокричати «ура!» на честь «найпоряднішої людини в місті, єдиного з іменитих його громадян, котрий не зазіхнув на ці гроші,– на честь Едварда Річардса».

«Гіп-гіп ура!» пролунало із зворушливою одностайністю. Тоді хтось запропонував обрати Річардса «Єдиним оборонцем та Символом священної віднині гедліберзької традиції», щоб він міг безстрашно дивитись у вічі всьому світові.

Пропозиції не було потреби навіть ставити на голосування. І знову проспівали чотиривірш на мотив арії з «Мікадо», закінчивши його трохи інакше:

Один там лиш символ, і край!..

Настала тиша. Потім почувся голос:

– А кому ж дістанеться торбина?

Кушнір (ущипливо). Це вирішити неважко. Гроші треба поділити порівну між вісімнадцятьма «Непідкупними», кожен з яких дав стражденному незнайомцеві по двадцять доларів, та ще й цінну пораду на додачу. Щоб пропустити повз себе цю довгу процесію, незнайомцеві потрібно було принаймні двадцять дві хвилини. Загальна сума внесків – триста шістдесят доларів. Тепер вони, звісно, хочуть одержати свої грошики назад – разом з відсотками. Всього – сорок тисяч доларів.

Численні голоси (глузливо). Правильно! Поділити! Згляньтеся на бідних, не мучте нещасних!

Голова. Тихше! Пропоную заслухати останній документ. Ось що в ньому сказано: «Коли претендентів не буде (збори відповіли дружним стогоном), розв’яжіть торбину й передайте гроші на схов найвидатнішим громадянам міста Гедліберга (вигуки: «Ого!»), щоб вони їх на свій розсуд витратили на підтримання шляхетної репутації вашої громади – репутації, що грунтується на непідкупній чесності («Ого!»), якій імена та діяння цих громадян нададуть нового блиску”. (Бурхливий вибух глузливих оплесків). Здається, все. Ні, ще постскриптум: «Громадяни Гедліберга! Не намагайтеся відгадати задану вам загадку – відгадати її неможливо. (Сильне хвилювання). Не було ні бідолашного чужинця, ні милостині в двадцять доларів, ні напутніх слів. Все це вигадки. (Загальний гомін подиву й захвату). Дозвольте мені розповісти вам одну історію,– це забере небагато часу. Якось я був проїздом у вашому місті, і мене тяжко й зовсім незаслужено образили. Інший на моєму місці вбив би одного чи двох з вас – і на тому б заспокоївся, але, як на мій смак, то була б надто ординарна помста, та ще й недостатня, бо мертві не страждають. Вбити вас усіх я не міг, та й не могло б це задовольнити людину з такою вдачею, як у мене. Я хотів би заподіяти шкоди кожному чоловікові в цьому місті і кожній жінці, але збавити не тіло їхнє і майно, а їхню пиху – найвразливіше місце всіх слабких та дурних людей. Отже, я замаскувався, повернувся сюди й почав вивчати вас. Гра була легка. У вас була давня репутація чесного міста, і, звісно, ви пишалися нею – то був скарб із скарбів, зіниця вашого ока. Але досить мені було завважити, що ви дбайливо й ретельно уникаєте і намагаєтеся усунути зі шляху дітей ваших усі спокуси,– я вже знав, як саме я здобуду перемогу. Вам, простакам, невідомо, що найвразливіша з усіх вразливих речей – це чеснота, не загартована на вогні. Я склав план, склав список імен. Мій план полягав у тому, щоб спокусити непідкупний Гедліберг, зробити брехунами й злодіями якусь півсотню бездоганних чоловіків і жінок, які зроду в житті не промовили жодного брехливого слова, не вкрали жодного цента. Я боявся Гудсона. Він і народився, і виховувався не в Гедліберзі. Я боявся, що коли я почну проводити в життя свій план, почну розсилати свої листи, ви скажете: «Гудсон – єдина людина між нами, яка могла б подати бідоласі двадцять доларів» – і не підете на мою принаду. Але бог прибрав Гудсона; тоді я зрозумів, що план мій – здійсненний, і почав розкидати свої тенета. Можливо,– гадав я,– мені не впіймати всіх тих людей, яким я розсилаю вигадану таємницю, але впіймаю більшість їх, коли я справді розгадав природу Гедліберга. (Голоси: «Правильно! Він упіймав їх усіх!») Я був певен, що ці людці не захочуть розминутися з картярськими грішми. Сподіваюся, що мені на віки вічні пощастило приборкати вашу пиху й навіяти на Гедліберг нову славу, яка теж довіку залишиться за ним і прогримить на ввесь світ. Якщо мені пощастило – відкрийте торбинку і створіть Комітет пропаганди та охорони репутації Гедліберга».

Ураган голосів. Відкрийте торбину! Відкрийте торбину! Всі вісімнадцятеро вперед! Комітет пропаганди традицій! Вперед, непідкупні!

Голова розкрив торбину, витяг звідти жменю чималих жовтих блискучих кружалець, зважив їх на долоні, пильно приглянувся до них...

– Друзі, це просто позолочені свинцеві кружечки!

Громовий вибух радощів був відповіддю на цю новину, а коли голоси трохи вщухли, кушнір гукнув:

– Право старшинства в цій справі належить містерові Вілсону. Він – голова Комітету пропаганди традицій. Я пропоную, щоб він виступив наперед і одержав гроші.

Сотні голосів. Вілсон! Вілсон! Вілсон! Промову! Промову!

Вілсон (голосом, що тремтів від люті). Дозвольте мені сказати, і заздалегідь вибачте мені: «Хай будуть прокляті ці гроші».

Голос. А ще баптист!

Голос. Лишається сімнадцятеро «Символів». Вперед, панове, одержуйте свої гроші!

Настала пауза,– відповіді не було.

Лимар. Пане голово, у нас від усієї недавньої аристократії лишилася єдина чиста душа.