Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На щось більше я не претендував.
Угорщина — країна в Центральній Європі з населенням близько десяти мільйонів осіб. Столицею держави є місто Будапешт. Державна мова — угорська. Унітарна держава, парламентська республіка. Більшість вірян католики. Валюта — угорський форинт.
Я залишаю Будапешт осторонь, проскакую Секешвегервар, Сьофок і Кестелі — на губах гаряч перцю, кулінарний цілунок власниці придорожньої корчми між Ніредьгазою і Дебреценом. Перед кордоном звертаю на заправку. Рештки форинтів витрачаю на магніт із зображенням замку мадярського князя, приліплю його, коли вернуся, на холодильник.
Не зчуваюся, як залишається позаду Словенія. Я в Італії. У мене кілька адрес, усі непевні, але це все одно краще, ніж нічого. Попетлявши, знаходжу автовокзал. Касовий хол, кавʼяренька. До віконець черги. Покрутившись у намірі щось рознюхати, врешті усвідомлюю, що мені тут нічого не світить. Коли прямую до виходу, увагу привертає газета, залишена кимось на лаві.
Коли беру газету, до мене раптом доходить, чим вона привабила мене. А що, як її залишила вона? Трепетна хвиля здіймається в мені. Я скручую папір — навряд щоб той, хто залишив, вернувся по неї. Той чи та. Життя зіткане зі збігів. Воно нагадує гру, в якій ти щоразу змушений вибирати. Свій вибір я зробив. Я наближався до нього довго, шмат життя.
Я вирішую трохи пройтися, розімʼяти затерплі від тривалого сидіння ноги. Сонце опускається за пальми. Воно все ще настільки яскраве, що за ним не видно човна, в якому воно пливе. І човняра, який перевозить його на другий бік, де на нічних шафках таких самих, як по цей бік планети, помешкань ось-ось задзеленчать будильники.
Вгорі довкола стовбурів вʼязки бананів. Жовті, майже стиглі плоди. З напнутої над вулицею линви звисає білизна. Я зупиняюся перед палациком з мавританськими рисами. Роздивляюсь його. Над струмком витинають зиґзаґи бабки. Це їхній вечірній танок. Вони радіють життю, надто короткому, аби обходитися з ним якось інакше.
Я покидаю місто з палациком у мавританському стилі і пальмами. Праворуч зникає за обрієм сонце, а невдовзі гасне останній його відсвіт. Сьогоднішній раунд завершено, завтра продовження. Завтра — день, який поставить крапку над «і». В кишені — те, що мені треба. Я таки добув точну адресу. Повідомляючи її, жінка зніяковіла. Я назвався другом студентських років, так воно й було.
Я ще не зʼясував, скільки мені залишилося їхати, — в кожному разі, незрівнянно менше, ніж відверстав. Думка про день, що вже позаду, викликає химерні відчуття. З сутінок виокреслюються силуети самотніх будівель, осібних від населених пунктів. Колись хтось їх покинув і не повернувся, перед тим у їхніх мурах вирувало життя. Замалі для фабрик і завеликі для родинних садиб, вони скидаються на компактні фортеці. Кукурудза підступає впритул до шляху, фари ковзають довгими листками і високими стеблами; і — виноградники.
Я кочуся крізь села й містечка з вузькими дорогами і тротуарами; і кільцями у вигляді заквітчаних клумб, від яких пахне лавандою. Лаванда, лавандерія... Звучить майже однаково. Невже це всього-на-всього збіг?
Лавандерія — перше слово, яке навмання вихопив зір з українсько-італійського розмовника, пропахлого друкарськими фарбами і клеєм; зручний для користування кишеньковий формат. «Ваш надійний порадник під час подорожі». «Buonasera!» нагадує «Bonsoir!», проте жодний телепень не переконуватиме, що це одна і та сама мова: ніхто не страждатиме подібними нісенітницями; не зʼясовуватиме, котра котрій діалект. Плюс іспанська і португальська.
Розмовник — так, про всяк випадок. Наче він здатний розвʼязати проблеми. Я уявив, як шукаю потрібного виразу, потім зачитую, спотворюючи слова. Відтак стою і силкуюся збагнути почуте у відповідь; вгадати, що воно означає. Grazie. Prego. Милий усміх. А якщо тебе послали під три чорти? «Вас вітає Бібіоне», під написом викладений з камінців краб і таке саме доброзичливе сонце. Від диска відходить пунктирне проміння, під штучним освітленням воно здається білим, як алебастр.
Я занурююся в містечко, проминаю щільно забудовані квартали, заглиблююся в пінієвий гай, де під густим, майже суцільним тентом хвої такі самі будиночки, щоправда, їх не так щільно, врозкидь то тут, то там, з деревʼяними віконницями і балконами під кожним вікном; судячи з усього, перед тим, як їх набудували, тут ріс ліс. Будиночки споруджені в той самий час.
Я викермовую на головний шлях, проминаю кемпінґ із неоновим Нептуном, який стискає в руці неоновий тризуб; неонова борода спадає нижче пояса. Шлях раптом дикішає, я звертаю ліворуч, у відгалуження з будиночками обабіч; кілька сотень метрів, і я знову опиняюся в центрі — одному з осередків зітканого з автономних острівців містечка, на кожному з яких діється власне життя. Його аура ще стоїть у повітрі, воно щойно відвирувало. Над архіпелагом розпростерла муслінові крила адріатична ніч.
В лобі готелю порожньо, на рецепції дрімає патлатий хлопчина з мушкетерською борідкою й окулярах у масивній оправі. Зі щелепою, як у коня.
— Buonasera!
Хлопчина зіскакує назустріч. Йому мало що за двадцять, двадцять чотири — гора. Його усмішка вибачливо запевнює, що він зовсім не спав, а увесь час чекав на мене. Атож, саме на мене, а не на когось іншого. Від тривалого чекання — він не зʼясовує, де я барився, — в нього заплющились очі: це не така вже й неймовірна річ, коли годинна стрілка на настінному дзиґарі перевалила за північ.
Чи розмовляю я італійською?
Мені здається, він запитує мене саме це. Можливо, він уточнює, чи я сам.
— Do you speak English?
Моя реакція розчаровує його. Хлопчина дещо розгублений, проте він не втрачає надії. В окулярах його очі здаються мовби відокремленими від голови. Славний юнак.
— German? Tedesco?
День у день — ще трохи, і сезон буде в розпалі — він має справу з німецькими туристами — переважно з ними, своїми найчастішими гістьми. Вони сьогодні при грошах, колись такими були американці.
Я не турист. І не з Німеччини. Я не знаю, як йому пояснити це.
— Czech?
Це останнє він уже не запитує, а, схоже, стверджує. Хлопчина борсається, намагаючись прилаштувати мене; czech — його рятівна соломинка.
Відкриття, яке він щойно зробив, підбадьорює його. Зрештою, кимось я повинен бути. Тож хто я? Це один з моїх перших спогадів. Це питання мучило мене, й ось, по стількох роках, зринуло знову. В його очах я подібний до чеха. Мабуть, лише чех може виринути отак серед ночі. І либонь, лише чех не знає ні італійської, ні англійської, ні німецької.
— Я українець. Je suis Ukrainniene, — як це, хлопче, буде по-твоєму? — Так, je suis.
Мені лише переночувати. Трохи поспати, відійти — не так від утоми, як від багатогодинного сидіння, від якого
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червнева злива, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.