Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я не відчуваю втоми. Сюди мене завела ніч. У цю заколисливу казкову глушінь. А може, щось інше? Але чого ще можна хотіти в готелі, понадто о цій порі?
Хлопчина заспокійливо випростує руки. Він усе збагнув. До нього дійшло, що я звідкись дуже і дуже здалеку. З іншого кінця світу, що заслуговує на увагу, — людина з іншого кінця світу потребує матраца. Ліжка в номері, де кілька годин ніхто не турбуватиме її спокою. Хто з протилежного кінця світу, той довго в дорозі, не один день; тиждень, два або й довше.
На свій лад, він має рацію. Я довго в дорозі. В цій дорозі я вже чимало років.
— Your passport, please.
Він знову переходить на англійську. Я мовчки простягаю паспорт, клеючи усмішку. Тямущий хлопчина, він ретельно нотує дані, кілька разів збиваючись і виправляючи помилки. Переносить літери з паспорта в компʼютер, літери й цифри, а тоді сканує першу розгортку.
Дипломатичний паспорт викликає в хлопчини респект. Повертаючи його, він звертається «signore», відтак дублює англійською «mister». Дипломати зупиняються в його готелі не так часто. Банківська картка остаточно повертає йому професійну впевненість.
Він висловлює жаль, що я зупиняюся лише на одну ніч. Їхати світ за очі заради кількох годин сну в готелі, який нічим особливим не вирізняється? Він цього не розуміє. Такого ніхто не збагне.
Здогад, що готель і короткий перепочинок — не властива мета моєї поїздки, пожвавлює його. Хлопчина звик, що будівля, в якій чергує на рецепції, — пункт призначення для подорожніх. Всіх, хто заходить у розсувні двері, привело сюди море. Прибульці нікуди не квапляться, проводять тут від кількох днів до кількох тижнів, інколи місяць чи й довше.
Постійних клієнтів він знає в обличчя, дарма що працює не так давно. Він переконаний, що я їду в Рим. Він готовий побитися об заклад, що перед ним — новий посол своєї країни. Що ж, юначе, ти не так далеко від істини: колись я спробував себе консулом.
Крізь скло він бачить на яскраво освітленому майданчику порше. Він упевнений, що країна, яку я представляю, не бідна. Можливо, мене покажуть на телебаченні, і тоді він розповість, що цей синьйоре зупинявся в їхній скромній та гостинній обителі, а на підтвердження помахає копією мого дипломатичного паспорта; можливо, якраз задля цього він і зробив її. Хлопчина зичить мені на добраніч, проводить до ліфта і притримує двері, дарма що весь мій багаж — газетний скрутень і шкіряна барсетка.
Порше, мов магніт, притягує погляди. Останнім кільканадцять годин тому був митник на українському боці. Автівка привабила бідолаху, як світло метелика. На таку тобі доведеться попітніти. Років пʼятнадцять, і вона твоя, а якщо пощастить, то й швидше.
— А в багажник можна зазирнути?
Митник не наполягав, лише запитав, тамуючи хіть.
Зазирни — чом би й ні? Лише обережно — не обпечи крилець, метелику!
— Будь ласка, — кидаю, вийшовши з-за керма.
Стою і поблажливо спостерігаю, як він трепетно наближається, майже скрадається, мовби всередині немовля, якого зась потривожити.
— Можна? — митник зиркає на мене з недовірою.
Я заохочую його усміхом, принагідно милуючись відвислою щелепою. Він зазирав у багажник, а побачив мотор. З надміру випнутими маслаками й отетерілими баньками службовець скидається на ошукану жінку. Щось манірне є в ньому. І хтиве. Мені хочеться поплескати його заспокійливо по плечі.
Бідолаха ще довго перетравлюватиме побачене.
Раптом мені стає його шкода.
Колись ми завжди бачимо щось уперше. Воно відкривається нам, як мотор з-під капота.
— Щасливої дороги.
— Щасливо залишатися.
Митник кволо підносить руку, мов священик, який дає розгрішення, шокований почутим.
Атож, я грішник, і це моя сповідь.
В піднесеному настрої я вкочуюся в смугу між країнами. Він усе ще стоїть позаду, він навіть зробив кілька кроків услід за мною.
Сіромаха не скоро оговтається. Що ж, життя цінне, доки ти в змозі дивуватися.
— Ти мене неабияк потішив, — кажу, однак митник не чує.
Він далеко. Дуже далеко. Добре вже й не пригадую, який він до біса. Тільки щелепу, погляд і маслаки. Життя рухається вперед, і лише митниця залишається на місці з її звихненим від побаченого службовцем...
Мінімалістичний й одночасно ідеальний комфорт з телевізором, кондиціонером і холодильником. Саме те, що треба. Й оригінальною картиною над ліжком з підписом художника. Статичний сюжет без кольористичного перебору, наче намальований спеціально для цього номера. Італійці мають відчуття стилю.
Я відчиняю холодильник — на дверцятах напої, всі в скляних двістімілілітрових пляшчинках: мінеральна вода, італійське вино, навіть пиво; на полиці пакетики з соленими горішками. Я беру пиво і, потримавши, ставлю на місце: я не італієць, й охоче це визнаю.
Я виходжу надвір. Крамниці замкнені. З майданчика перед рестораном працівники прибирають апаратуру. Йду далі. Морозиво. Пункт винайму велосипедів, напроти через дорогу нічний бар з групкою молодих людей, ще майже дітлахів. Обліпивши столик, вони безжурно поцмулюють алкогольні бовтанки, перекидаючись час до часу словами. Мова, якою вони спілкуються, не італійська.
Мені здається, я зараз помру від спраги. В скляній вітрині холодильної шафи ліворуч від стійки мій порятунок. Я показую пальцем, облизуючи пересохлі губи.
Я вертаюся з трофеєм у номер. Коли роблю перший ковток, погляд падає на газету. Я відставляю бляшанку і, не підводячись, дотягуюся до паперового скрутня.
Не так далеко до Удіне.
Корок розтягся на багато кілометрів. Автобус, заледве рушивши, раз по раз пригальмовував. Двадцять хвилин спочатку стали тридцятьма, відтак перетворилися на п’ятдесят. Обабіч зустрічалися покинуті і напівзруйновані цегляні будинки, їхні похняблені тіла, в яких давно загніздилася порожнеча, нагадували панцирі крабів, прохромлені ногою Ґуллівера-відпочивальника і викинуті хвилею на берег, де сонце і вітер довершували справу. Розсіяні тут і там, вони нагадували про час, який назавжди минув. То не була ні зухвалість, ні марнославство, вони знали достеменно, що час не повертається, знали про це і про те, що вони останні, хто марно пручається, — ні, вони б не змогли його затримати, з їхнього боку це було б безглуздо, їхній вигляд якнайкраще підтверджував невтримність часу, невідворотність його проминання. Єдине, на що претендували, — звістити, що час не минає безслідно: ось вони, його уламки, залишені в просторі. Вони пручалися проти стирання. Вони стояли самотньо і велично, їх не розбирали і не доруйновували, не реставрували і не відбудовували, невеликі сучасні садиби виростали далеко від них, створюючи інші центри життя. В архітектурі нових будівель проглядав задум, далеко не такий амбітний, відчувалася капітуляція перед часом, вони були тимчасовими, через двадцять років їх змете в небуття, на
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червнева злива, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.