Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

в темних безоднях сну. То був символ Кóту, який сновидці могли бачити над вхідною брамою однієї чорної вежі, яка самотньо височіє у присмерку, — і Віллеттові вельми не сподобалось те, що його друг, Рендольф Картер, розповідав про його могуть. Але вже наступної миті він геть забув про символ, раптом відчувши новий кислуватий запах, який вирізнявся навіть у просякнутому смородом повітрі. Пахло радше хімікатами, аніж живою істотою, до того ж той запах йшов з-поза замкнених дверей. І це, безсумнівно, був той самий запах, яким відгонив одяг Чарльза Ворда того дня, коли лікарі приїхали його забрати. Тож, коли його урвали, востаннє він проводив свої досліди саме тут? Він був мудрішим за старого Джозефа Кервена і не опирався. Рішуче налаштований зустрітися з будь-яким дивом і жахіттям, яке може ховатися потойбіч дверей, Віллетт узяв лампу і ступив на поріг. На нього накотила хвиля непоясненного страху, але він відкинув геть те, що йому нашіптували чуття та інтуїція. Там не було нічого живого, що могло б йому загрожувати, і він не зупиниться за крок до розгадки таємниць, імла яких оповивала його пацієнта.

За дверима була середнього розміру кімната, без жодних меблів, окрім столу, єдиного стільця, двох дивних пристосувань із затискачами і шестернями, в яких Віллетт наступної миті впізнав середньовічне знаряддя тортур. З одного боку дверей була полиця з грубими нагайками, зваленими на ній, а над нею на кількох стелажах виднілися схожі на грецькі лекіфи келихи на високих ніжках. З іншого боку стояв стіл, на столі — потужна Арґандова лампа[143], зошит і олівець, а ще два закорковані лекіфи з полиць, наче їх туди поставили ненадовго або ж просто похапцем приткнули абикуди. Віллетт засвітив лампу та уважно оглянув зошит, шукаючи, що ж саме занотовував молодий Ворд, коли його урвали; проте він знайшов лише розрізнені уривки, нашкрябані нерівним почерком Кервена, які аж ніяк не прояснювали цієї справи:

«Б. не вмер. Утік по коридорах і сховався під Землею».

«Бачив старого В. Він мовив ’Саваоф’ та пізнав Шлях».

«Троєжди підняв Йоґ-Сотота і другого дня відіслав».

«Ф. поспробував убити всіх, знающих яко воззивати Тих, що з-поза Світу».

Коли потужний пломінь Арґандової лампи осяяв усю кімнату, доктор побачив, що в стіну навпроти дверей, саме поміж катувальними знаряддями, вбито багато кілочків, на яких висіли безформні балахони відразливого жовтаво-білого кольору. Однак голі бічні стіни, густо помережані таємничими символами та формулами, грубо вибитими зубилом на м’якому тинькованому камені, були куди цікавішими. На вологій підлозі теж виднілися сліди зубила, і Віллетт легко розрізнив у центрі велику пентаграму, а десь посередині між нею і кожним кутом — кола діаметром близько трьох футів. В одному із цих чотирьох кіл, у тому, що було ближче до недбало кинутих жовтавих балахонів, стояв порожній лекіф такого ж типу, як ті, що були на стелажах над нагайками, а одразу за межею кола була одна з фалернських амфор — із тих, що стояли на полиці в іншій кімнаті, маркована номером 118. Вона була відкоркована і порожня, проте, як, здригнувшись, помітив дослідник, лекіф не був порожнім. Всередині нього лежала жменька сухого темно-сірого порошку, який досі не розвіявся тільки тому що повітря у кімнаті було геть нерухоме; Віллетт ледве втримався на ногах, крок за кроком зіставляючи окремі деталі цієї сцени та відтворюючи подумки те, що тут відбувалося. Нагайки та знаряддя тортур, порох, чи то солі, з посудини, підписаної «Materia», два лекіфи з полиці «Custodes», балахони, формули на стінах, нотатки у зошиті, згадки у листах та легендах, тисячі дрібних натяків, сумнівів та припущень, якими мордувалися друзі та рідні Чарльза Ворда, — все це миттєво нахлинуло на доктора припливною хвилею жаху, коли він глянув на сухий сіруватий порошок в олив’яному лекіфі з довгою ніжкою, що стояв на підлозі.

Проте Віллетт зумів опанувати себе і заходився вивчати вибиті на стінах формули. Літери поросли грибком, деякі майже стерлися, оскільки їх вирізали ще в часи Джозефа Кервена, але й сам текст був більш-менш знайомим для того, хто читав нотатки Кервена чи серйозно цікавився історією магії. В одній формулі доктор непомильно впізнав фрагмент, який пані Ворд чула від свого сина тієї зловісної Страсної п’ятниці минулого року і який, як йому потім пояснили знавці цієї справи, був страхітливим звертанням до таємних богів, що живуть за межами звичних сфер. Тут воно було записане не точно так, як його відтворила з пам’яті пані Ворд, чи так, як знаюча людина цитувала за текстом Еліфаса Леві[144]; проте не випадало сумніватися, що це саме воно, а від слів на кшталт Саваоф, Метратон, Альмуазин та Заріатнатмік дослідника охоплював дрож, незважаючи навіть на те, що він уже встиг зіткнутися з мерзотою космічних масштабів.

Слова цієї формули були написані на лівій від входу стіні. Права стіна також була списана згори донизу, і Віллетт злякано впізнав серед написів ту саму формулу, на яку він так часто натрапляв серед пізніших нотаток у бібліотеці. Загалом, вони не відрізнялися від рукописних текстів і так само, як і в нотатках Ворда, починалися з прадавніх символів «Голова Дракона» і «Хвіст Дракона». Проте правопис суттєво відрізнявся від сучасних записів, наче старий Кервен якось по-інакшому записував звуки або ж у пізніших дослідженнях вдосконалив магічні формули та зробив їх дієвішими. Доктор спробував порівняти вибитий на камені текст із тим, який досі крутився в нього в голові, проте це було непросто. Запис, який він пригадував, починався з «Y’ai ’ng’ngah, Yog-Sothoth», а у настінній версії на початку було «Aye, engengah, Yogge-Sothotha», і в цьому варіанті, на його думку, друге слово було значно важче ділити на склади.

Пізніший варіант тексту вже міцно засів у його пам’яті, і тепер його неабияк стурбувала така розбіжність, тож він спіймав себе на тому, що проказує першу формулу вголос, намагаючись зрозуміти, як мала звучати висічена в камені формула. Дивно і зловісно лунав його голос у цих прадавніх проклятих безоднях, його акценти бриніли півтонами закляття незнаної давнини, йому вторувало бездумне, богохульне виття із глибоких ям, нелюдські каденції якого ритмічно здіймалися і опадали, пробиваючись крізь сморід та пітьму.

«Y’AI ’NG’NGAH,

YOG — SOTHOTH

H’EE — L’GEB

F’AITHRODOG

UAAAH!»

Але що це за холодний вітер здійнявся, щойно закінчився наспів? Затремтіли вогники в лампах, згустився морок, і вже ледве можна було розібрати літери на стінах. Звідкілясь з’явився дим і їдучий кислий запах, який заглушив сморід з колодязів; Віллетт уже відчував такий запах раніше, проте зараз він став значно міцніший та різкіший. Він відвернувся від стіни з написами і перевів погляд на кімнату, як і раніше, захаращену чудернацьким приладдям, і побачив на підлозі кілік[145], у якому лежав той зловісний сипкий порошок, а з нього здіймалася хмара сірувато-чорних випарів — густих і непрозорих. Той порошок — Боже Всемогутній! — був із полички «Materia». Що з ним зараз відбувалося, з чого це все почалося? Та формула, яку він