Читати книгу - "#Галябезголови"

— Феліксе Аскольдовичу! Гашинського затримали!

— Що?! — полковник вухам не повірив. — Хто його затримав?

— Ніби СБУ, але не точно. Ще є відомості про Бурсака!

— Кажи!

— Його знайшли в таємній кімнаті офісу Гашинського. Нардеп там людей мордував.

— А Льоня що там робив? Бив? Чи його били? — полковникові кожне запитання давалося, як жінці пологи: видушував із себе слова, бо це ж ганьба і неподобство — щоби підлеглий знав більше за керівника. Що в біса відбувається?! Що?!..

— Помічник, кажуть, ледь живий, — відповів Зубенко. — Сильно побитий і без свідомості.

— І де він зараз?

— Нібито «швидкою» відправили до лікарні.

То був шанс! Жадкін вчепився у нього, бо становище треба було терміново виправляти. Покидьок Гашинський і так вже залив за шкуру полковникові немало сала: мало того що звинуватив у всіх гріхах, забрав аптеки, гроші вимагав! Козел ще й втрутився у розслідування, позбавив Жадкіна можливості проводити його повноцінно, їздив зі своєю бандою — стріляв-убивав, виродок, замість того аби дати професіоналам допитати підозрюваних, і полковник усе більше схилявся до думки, що все те нардеп робив не тільки від курячих мізків і пихи, а й тому, що сам поцупив гроші. Та остання інформація про замордованого Бурсака розбивала вщент стрункі теорії полковника.

— Терміново! Дізнайся, до якої лікарні «швидка» відвезла Бурсака, знайди аргументований привід і перевези його до моєї клініки! — наказав. — Щоби за годину я вже міг із ним поговорити!

Зубенко помчав виконувати наказ шефа, а полковник Жадкін сьорбнув віскаря, аби стимульнути мізки, заходив по кабінету, як заведений, — дочекатися не міг, коли дістанеться приватної клініки на околиці, у якій негласно мав частку власності, вхопить за барки Льоню Бурсака і врешті скаже:

— Колися вже, суко, бо все моє терпіння залишилося у минулому! Кажи: коли твій шеф вирішив заварити усю цю кашу?!

Терпіння того дня зайвим не стало. За годину слідчий Зубенко доповів, що Льоню транспортували до клініки Жадкіна, однак поговорити з помічником не вдасться, бо й досі непритомний.

— То робіть щось! — кричав Жадкін. — Лікарям скажи: хай йому ноги відбере, але не мову!

Відрубав дзвінок, став вираховувати, як і у кого краще дізнатися, чому затримали Гашинського. Тихі бесіди з офіцерами управління по кабінетах, у коридорах, біля автівок відібрали зо дві години, та не дали жодного результату. Колеги Жадкіна і самі губилися у здогадках, тому висували свої версії події. Полковник знав: усі вони далекі від істини, бо будуються на власних кланових інтересах.

День ще й до обідньої пори не добіг, коли Фелікс Аскольдович усвідомив, як сильно втомився.

— Шістдесят два не двадцять шість, — визнав, перед обідом вирішив заїхати до «Белли». У Юлиному кабінеті, наче у чарівній соляній кімнаті, до Фелікса Аскольдовича поверталися і сили, і азарт.

Сидів у Юлиному кріслі, дудлив віскі, яке жінка підливала, розмірковував, які вигоди їм із дружиною може принести несподіване видалення Гашинського зі схеми виготовлення, ввезення в країну і нелегальної торгівлі контрафактними ліками. Полковник не пам’ятав випадку, щоби хтось із тих, хто закріпився на верхівці схеми, постраждав від закону.

— Тому, думаю, Гашинський не просто вийде на свободу! Він вийде ще більш голодним! А це для нас геть погано, Юлю. Козел нас остаточно розорить! Йому ж треба буде шукати цапів-відбувайлів! — сказав дружині.

— Гашинський не вийде, якщо люди на верхівці схеми повірять, що народний депутат дерибанив відкати, — відповіла.

Полковник аж усміхнувся: так і є! Поставити під загрозу нелегальний трафік грошей — то вам не державний бюджет розікрасти! Відповідальність настане невідворотно! Тим більш коли трафік не просто порушений… Коли готівку з нього стирив учасник схеми!

— Гашинському — торба! — Жадкін загорівся. — Певно, не ми одні здогадуємося, що цей козел кейс із грішми поцупив!

— Потрібні докази, Феліксе.

— Головний доказ зараз лежить у моїй клініці! І якщо він навіть помре, ми його оживимо на десять хвилин! Бо він, падла, не просто все мені розповість, а й письмово підтвердить кожне своє слово.

Полковник підвівся, нервово заходив кабінетом. Не лишилося у Жадкіна сумнівів: Гашинський винуватий у всіх їхніх бідах! Юлія Володимирівна мала сумніви, бо знизала плечиками розгублено.

— А як тоді кейс у невістки Чорнобая опинився? — спитала.

— Та як? Гашинський і підсунув порожній кейс цьому Консуматенку. Сліди плутав. Все сходиться, Юлю!

Юлія Володимирівна на мить замовкла, ніби з силами збиралася, відвела погляд.

— Значить, відпустиш Андрія Чорнобая? — спитала обережно.

Полковник зупинився. Уп’явся поглядом у вічі дружини.

— Що ж ти робиш, Юлю? — сказав. — Я намагаюся не згадувати, як ти на того Чорнобая дивилася, а ти мені знову про нього нагадуєш?!

Пані Жадкіна не встигла відповісти. Двері розчахнулися, і на порозі стала Галя Чорнобай. Із викликом уп’ялася поглядом у подружжя Жадкіних.

— Допоможіть! — сказала вперто. — Може, знаєте, де Андрій Іванович Чорнобай?.. Бо ніхто не знає!

Юлії Володимирівні так хотілося вигукнути обурено, голосно: «Ні! Ні, ні, геть звідси! Ходиш сюди, як до себе додому! Бачити тебе не можу!» Та полковник вигукнув. Голосно і обурено:

— Ще одній Андрій Чорнобай потрібний! Ти хто, бідахо?!

Березень закінчується… Цієї пори навіть увечері, коли сонце згасає, і у світлі ліхтарів перша зелена трава — чорна: такі надії! Наче доля знову стелить чистий аркуш, очищує повітря. І плани… І сил дає на ті плани. І не позбавляє їх суті.

Щороку так було. Попри біди, конфлікти, війну і коливання курсу валют. А цього року щось змінилося… А чому? Ті ж біди, конфлікти, війна. І коливання курсу валют.

— Феліксе, це невістка Чорнобая! Галина, — видушує пані Жадкіна.

— Та невже?! — полковник вирішує не вимикати режиму нишпорки. Розглядає дівчину зацікавлено. — Он ти яка! Врешті познайомимося, невловима ти наша! З’являєшся не тоді, коли потрібна, а коли запитань до тебе майже не лишилося…

— Галино, прощавай! — врешті подає голос пані Жадкіна.

— Ні! Тут я вирішую, з ким прощатися! — полковник уїдливо дивиться дружині у вічі, знову переводить погляд на дівчину.

— Перепрошую… — каже Галя насторожено, наче йде по крихкому льоду. — Ви не знаєте, де Андрій Іванович Чорнобай?

— Знаємо! — полковник уважно відстежує реакцію Галі. І пані Жадкіна очей не зводить. Галя дивиться