Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

— Вальс? — не зрозуміла я. Це слово мені було знайоме. Я часто зустрічала його в книгах, але ніколи не чула його від іншої людини, тим більше від Ебби.

— Вальс? — так само здивовано дивилася на дівчинку Бетті. — Так, Ред добре його танцює. Він добре веде… і… Що? — заткнулася вона, зустрівшись з моїм спантеличеним поглядом. — Ти ж знаєш, що таке «вальс»?

— Танець! — сухо промовила я.

— Так! Але… — насторожилася Бетті. — Ой, я завжди забуваю, що вам не можна, а що можна. Що ви знаєте, а що ні… Ви взагалі тут танцюєте?

— Я ніколи не танцювала... — пробубоніла я. Але відразу різко запитала: — Ебба, звідки ти знаєш, що це вальс?

— Я, здається, згадала цей танець... — мала задумливо підняла очі до стелі.

— Згадала? Як це?

«Я зараз вибухну!» — майнула думка.

— Згадала, і все, — знизала дівчина плечима.

— Хочеш сказати, що ти згадала щось зі свого минулого?

«Точно вибухну!»

— Ні, а тільки цей танець. Більше нічого, — замотала вона головою.

Я знову зиркнула на Бетті. Та ледь помітно кивнула мені. Наша німа розмова була зрозуміла лише нам двом. І я знала, що все, що відбувається, недарма... Що це частина нової Ебби. Мені треба було поставити Бетті кілька запитань. Наодинці.

— І все? Ебба, це все? — обережно запитала я. — Ми просто… е.. танцювали у тебе… у… е… баченні?

Мала весело кивнула.

«Ну гаразд... Я все одно виведу його на чисту воду!»

— Більше нічого нема. Тільки це.

Бетті робила якісь дивні мені знаки очима та показувала на двері.

— Ебба, не заперечуватимеш, якщо ми з Бетті вийдемо на пару хвилин у коридор. Мені в неї дещо треба запитати… Щодо… вальсу… — промимрила я.

«Дідько! Яка маячня...»

— Я розумію, — посміхнулася Ебба. — Залишайтеся тут. Я піду вмиюся, — вона схопила рушник і кулею вилетіла з кімнати.

— Ти в своєму розумі?! — заволала я. — Що ти з нею зробила? Чому Ебба каже цю нісенітницю? Що з нею? — я забігала по кімнаті.

— Заспокойся! — спокійно відповіла мені білявка. — Не зовсім впевнена, але, здається, це її здатність.

Я шоковано подивилася на Бетті:

— В сенсі?

— У Ебби Період Становлення. Саме зараз має проявитися її здатність. Вона ще не зовсім її контролює, але все ж таки… Ебба добре справляється. Я в захваті! Вона може побачити майбутнє. Це... Та це... — Бетті схопилася з ліжка та почала дивно рухати руками й ногами, трохи підстрибуючи та ляскаючи в долоні.

Я спантеличено подивилася на подругу. Дівчина помітила мій погляд і завмерла.

— Ти ще не розумієш цього, Ріка... Але це все! Це те, що, можливо, ми шукали. Те, що… —затнулася.

— Що все? Ти про що? Як здатність Ебби — чотирнадцятирічної дівчинки, хочу помітити... допоможе комусь...? І в чому? Батькові Реда? — я пильно дивилася на завмерлу Бетті. Вона нервово проковтнула.

— Ти не спізнюєшся? — раптом занадто солодко сказала моя сусідка по кімнаті. — Ред не любить чекати, — посміхнулася. — Ти вже зібралася? І ти що — підеш у цьому? Позичити сукню? Допомогти зробити зачіску?

— Ти не відповіси мені? — не звернула я уваги на її тираду.

Посмішка Бетті знітилася, і вона опустила погляд у підлогу.

— Ні. Ми вже говорили про це... Нехай Ред...

— Ти постійно ховаєшся за його спиною! Невже гадаєш, я не здогадалася, що ти його боїшся? Але питання: «Чому?»

Білявка мовчала.

— Якщо його боїшся ти, боїться Патрік, і, можливо навіть, Кейл, то може мені не варто йти на це безглузде... побачення?

Бетті не видала жодного звуку, і все ще дивилася в підлогу. Я, ще раз глянувши на неї, чортихнулася та попрямувала до виходу.

— Ріко? — гукнула вона мене.

Я обернулася.

— Я не його боюся. І дуже скоро, сподіваюся, ти це зрозумієш, — промовила дівчина.

— Хотілося б… — буркнула я і вийшла.

 

***
 

«Бетті не збиралася мені нічого розповідати, це зрозуміло. Вона дуже боїться, але кого? Якщо не Реда, то кого? Його батька? Навіщо містеру Вінґарду всі ці діти із суперздібностями? Що відбувається там, за Стіною? Війна, як сказав Патрік? Але кого, з ким і чому? Ні, я не піду сьогодні з цього... хай йому грець!.. побачення, не почувши відповіді на свої запитання! І я буду не я, якщо Ред знову зуміє уникнути відповіді!» — думала я, спускаючись сходами у підвал.

Нічого нового я так і не одягла. Я не бачила сенсу, та й у мене не було нічого, окрім стандартного одягу Колонії. Звичайно, можна було попросити у Бетті щось із її одягу, але… Зачіску я теж обрала звичайнісіньку — «хвостик».

«Можливо, я зовсім не схожа на дівчину, яка поспішає на побачення, але досвіду в мене немає. Як на мене, так це взагалі фарс, а не... побачення. Мені потрібна правда від нього. А що від мене потрібно Реду? ...Хочеться вірити, що він затіяв це не для того, щоб... е... поповнити свою колекцію... дівчат... Гм... Цікаво, а чи багато дівчат ходили з ним на побачення? От дідько! І з чого це я вирішила, що в нього була не лише Бетті… Чорт! Треба було спитати у неї… Гаразд, на місці розберуся... І взагалі це не має значення. Насправді це не важливо…»

На мій подив Ред був уже там. Він, очевидно, теж вирішив не морочитися, і прийшов у повсякденному одязі Колонії. Тому ми були з ним одягнені майже однаково й однобарвно, якщо не рахувати його яскравих шнурків на кедах.

«Що ж... почнемо!»

— Ти рано? — мило посміхнулася я.

— Рано? — здивувався хлопець. — Думала, запізнюся?

— Можливо, — знов усміхнулася я.

«Не можна дати йому відчути мій справжній настрій!»

Ред насупився.

— Ти гадала, що я взагалі не прийду? — дивно розглядав мене.

— Визнаю, були такі думки, — знову посміхнулася я, але вже хитро прижмурюючи очі.

— Ти якась дивна…