Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

— Та невже? — награно, в стилі Бетті, запитала я.

Ред підняв брову та почухав потилицю.

— З тобою все гаразд?

Я загадково посміхнулася:

— Так, все чудово.

Він кивнув і обережно промовив:

— Добре виглядаєш... — затнувся, коли я знову пильно подивилася на нього, посміхаючись. — Як завжди, добре…

Я бачила, що Ред ніяк не може зібратися. Він нервує. І це було частково добре, тому що моя дивна поведінка збиває хлопця з пантелику, і він не може вивчити мій настрій, а відповідно не міг вплинути на мене. Наприклад, послабити, щоб я пильність втратила...

— Дякую, — безбарвно промовила я.

— Щось не так? — у його смарагдових очах з'явилася тепер, окрім спантеличеності, ще й турбота. А тон його голосу... Мурахі пробігли по спині...

«Сильний хід! Але ні! І ще раз ні! Аби не забутися... Аби не піддатися...»

— Ні, все так, — спокійно промовила я. — Дякую, що прийшов.

— Ну, ми ж домовились. Я не міг тебе підвести.

— Так, і я це оцінила. Я давно хотіла… — затнулася.

«Дідько! А ось це не туди вже...  Доведеться викручуватися...»

— Що ти хотіла? — раптом усміхнувся Ред своєю нищівною усмішкою.

Я завмерла та деякий час мовчки вирячилася на нього. Тут у напівтемряві, при блакитному світлі він здавався таким рідним і близьким, таким...

«Про що це я?» — подумки дала собі ляпас.

— Ходімо! — видихнула я пересохлими губами.

— Ходімо?  — здивувався хлопець.

Його розгубленість повністю привела мене до тями, і я посміхнулася, обводячи поглядом похмурі стіни підвалу:

— А ти хочеш провести наше побачення тут?

— Ні, але я подумав...

— Гарної ж думки ти про мене, — посміхнулася я знову. — Ходімо вже, Ромео!

 

***
 

Ми знову блукали темними підземними стежками, а шлях нам освітлювали два ліхтарики, які минулого разу ми залишили в потайному місці.

Чесно, я завжди мріяла вночі потрапити до Оранжереї. Це була моя мрія. Саме про це я мало не сказала Реду… Я любила дерева та квіти, які росли там. Їх було не так багато — все, що вдалося зберегти після зміни клімату, але рослини були чудові. Весь час цвіли. Вони ніколи не плодоносили, але це не важливо. Мені було приємно усвідомлювати, що колись вони, можливо, будуть початком нового світу, світу природи.

Вдень в Оранжереї я була кілька разів. Кілька разів нас приводили під час уроку, кілька разів я ховалася там від «міс Піґґі» і Наглядачів, ще кілька разів готувала там домашні завдання та кілька разів просто приходила відпочити й насолодитися природою. Але опинитися вночі в Оранжереї, коли все довкола завмерло, і ніхто не заважає насолоджуватися тишею та красою природи під зірками – це мрія! Чомусь саме з Редом я захотіла розділити цю мрію... Але це було до того, як я дізналася про те, що він щось приховує, що можливо використовує мене, що... напевно, для нього — я чергове дівчисько, яке потрапило під його чари…

— Вже не далеко, — промовила я, відмахнувшись від своїх думок.

— А це й не важливо, — хрипко сказав Ред. Я зупинилася і обернулася. — Гей-гей, не так різко, красуне! — хлопець заплющив очі рукою. Світло від мого ліхтарика зліпило його.

«Дідько!»

— Вибач, — я поспішила опустити ліхтарик у підлогу. — Чому ти мовчиш? — раптом запитала я. — Втомився?

— Трохи. День був сьогодні… насичений, — усміхнувся.

— Так, у мене теж, — усміхнулася у відповідь і знову пішла, освітлюючи шлях попереду. — То чому ти мовчиш? Хіба так відбуваються побачення? У мовчанні?

Почувся смішок Реда.

— Що? — я знову направила на нього світло ліхтарика, але цього разу вже не в очі, а кудись у груди. — Чому ти смієшся?

— Я не сміюся, — тихо промовив хлопець.

— Смієшся! Я ж чула!

— Бо ти веселиш мене, Ріко, — він так видихнув моє ім'я, що мої ноги чомусь затремтіли.

Зібравшись з думками, я все-таки сказала:

— Хочеш сказати я кумедна?

— Ні, я просто сказав, що ти веселиш мене. Хіба це погано?

— Не хотілося б, знаєш, виглядати кумедно...

— А ти не виглядаєш… тобто я хотів сказати ти не кумедна, ти весела. Мені добре з тобою. Спокійно.

— Зі мною спокійно? Нічого не переплутав? — підняла брову.

Ред знову загадково посміхнувся та тихо промовив:

— Ні, тебе ні з ким не переплутаєш.

«Гей-ей-ей! Прошу тебе, тільки не зі мною! Цей номер зі мною не спрацює!»

Я не захотіла розвивати цю тему далі, тому просто знову пішла вперед.

— Тобі незручно? — раптом запитав мене він, наздоганяючи.

— Незручно? З чого ти взяв? — усміхнулася нервово, майже не дивлячись на нього. Ця частина тунелю була більш пошкоджена, тому я намагалася пильно дивитися собі під ноги.

— З того, що ти нервуєш. Ти намагаєшся це приховати, але… — Ред теж освітлював ліхтариком шлях попереду.

— Що «але»? Продовжуй! — закипала я.

«Тож мені розпізнавач жіночих душ!»

— Тепер ти сердишся. А ще тобі трохи страшно та цікаво одночасно, — він зупинився,  і промінь його ліхтарика перестрибнув на стелю — звідти щось крапало.

«От дідько!»

— Припини! — загарчала я. Гнів всередині мене знов прокинувся. — Ти вирішив покопатися у моїх почуттях. Так ось я їх ніколи не приховувала, — сказала дуже різко. — Така я людина… У мене все надто! Надто сильно вірю людям. Надто сильно сподіваюся на них. А якщо їх ненавиджу — то ненавиджу всім розумом, сильно. Якщо злюсь — то злюся від душі. Якщо люблю…

— То всім серцем, — закінчив за мене Ред, і перевів промінь ліхтарика мені на груди.

— Точнісінько в «яблучко»! — криво усміхнулася йому.

«Впевнена, він відчуває моє роздратування… От дідько!»

— Знаєш, у цьому ми з тобою схожі. У мене теж все надто, — посміхнувся чарівною посмішкою хлопець. У його смарагдових очах затанцювали веселі вогники. — Бо не люблю нічого наполовину.