Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

Я промовчала, дивлячись йому прямо в очі. Ми рушили далі.

«Дивний він!»

Раптом Ред спитав:

— Ти нервуєшся, бо надто боїшся?

— Боюся? — намагалася показати, що не розумію, про що це він.

— Кинь, Ріко! Мені ти можеш відкритися. Я знаю, що з усіма ти най-най… але зі мною можеш дозволити собі розслабитися… Я нікому не скажу.

— «Най-най»? Що? Мені не почулося? Це як?

Думала, він знущається, тож чекала побачити у нього на обличчі знайому усмішку, але Ред навіть не посміхався. Чесно, я здивувалася, але не хотіла показувати це йому…

— Я знаю, чому ти намагаєшся бути зі мною милим! — раптом сказала впевнено.

— Тоді просвіти й мене, — посміхнувся Ред.

— Ти замовляєш мені зуби, щоб ми не перейшли до найголовнішого! — випалила закипаючи.

Хлопець відсахнувся та дуже насторожено глянув на мене.

— А під «найголовнішим» ти маєш на увазі…?

— Відповіді на запитання, Реде!

— А, ну так! — він смішно грюкнув себе по лобі.

— А ти про що подумав? — закотила очі.

«О, хлопці!»

— Ні про що, — Ред награно потупив очі в підлогу.

«Ошуканець!»

— Гаразд, проїхали! — гмикнула я. — Сьогодні ти відповиш на всі питання, що цікавлять мене. І не відвертишся!

— А якщо ні? — хлопець з цікавістю глянув на мене.

— А якщо ні, я кину тебе в цьому підземеллі, і ти будеш блукати тут вічно! — я зловтішно засміялася. І мій сміх прокотився відлунням по тунелю.

Ред навіть не посміхнувся.

— Я так і знала — з почуттям гумору в тебе явно біда! — вже спокійно сказала я.

— Натомість у тебе його вистачить на двох, — посміхнувся хлопець у відповідь. — Додатково опановувала цю «науку»?

Мені захотілося його вдарити. Сильно. Але вирішила зараз переграти його в цей грі...

— Чому ти розмовляєш зі мною в такому тоні? Це ж побачення? А де обіцяна романтика та подарунки? Де все це? — награно надулася я, знову в стилі Бетті, намагаючись не засміятися.

— І звідки такі знання про... побачення? — трохи нервово відповів Ред.

— Із книг, звісно… Кохання, всілякі солодкі промови, жаркі зустрічі…

— Ріко! — перервав мою тираду хлопець.

— Що?

— Досить!

— Що досить? — зробила я незрозуміле личко.

— Знаю, що ти робиш?

— Що? Тому що я сама не зовсім розумію...  — мені різко захотілося плакати.

«Чорт! Здається, у мене нічого не виходить... Він впливає на мій настрій...»

— У тебе Період Становлення!

— Що? — я не повірила своїм вухам.

— Тебе розривають усілякі емоції. Причому водночас. Тобі хочеться плакати, і відразу кричати, і сміятися, і ненавидіти, і любити — все разом…

Я мовчки дивилася на хлопця.

«Він це серйозно? Та я блефувала, щоб він загубився в моїх емоціях, не копався в них... Він що, і справді, думає, що я одна з них?»

— Що таке «період становлення»? — обережно запитала я, надаючи обличчю більш наївного виразу.

«Невже попався?»

— Довго нам ще? — він запитав трохи роздратовано.

«Ні, ні, будь ласка, тільки не зараз... Ти ж майже попався... Не зістрибуй з теми!»

— Вже прийшли, — кивнула я у бік дверей, що були попереду зліва.

— Куди?

— Зараз побачиш!