Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

Я відчинила двері, і ми опинилися в підвалі Адміністративних Будівель. Але найцікавіше ще попереду — я була в цьому певна. Реду слід було б знати, що саме в одній з цих будівель знаходиться кабінет «міс Піґґі», в якому вона зберігає всі свої секрети. Але зараз я не хотіла розповідати йому про це, бо злилася.

«Він знову миттєво з'їхав із теми! Якби Ред розповів мені те, що повинен, я б, можливо, допомогла йому... Бо саме я знаю про Колонію багато, а тим більше про її мешканців. До того ж, я знаю всі таємні проходи, і можу багато чого… Я здатна на багато чого! Але...»

Ми обережно, майже не розмовляючи, піднялися сходами на крайній поверх. Я знала, що в увечері ця частина будівлі погано охороняється, тому впевнено рушила вперед коридором, жестом показуючи Реду йти за мною. Перед величезними металевими дверима ми зупинилися.

— Що там? — спитав спантеличено Ред, вказуючи на двері.

— Боїшся? — усміхнулася криво.

— Знаєш, я недавно зрозумів, що ти непередбачувана людина. А якщо зважити, що тепер ти — Помічник Тренера... І ти бачила, що я робив у Кабінеті Історії...

Тепер я спантеличено подивилася на нього:

— Думаєш, я заманила тебе в пастку?

«Оце так новина!»

— А що? У нас справді побачення? — усміхнувся Ред, і його зелені очі раптом набули м'якого ніжного відтінку.

У цей момент я дістала з кишені «ключ», і повернувшись спиною до хлопця, приставила металеву пластину до панелі. Роздалося негучне клацання.

«Ну, що ж — понервуй!»

— Хвилина істини! — прошепотів хлопець. Я посміхнулася та, не обертаючись до нього, штовхнула двері.

Те, що відкрилося перед нами, насправді може позбавити дару мови... Що в принципі й сталося з Редом. Він просто завмер на місці.

«Дивовижна райська оаза серед іржавого металевого пекла!» — перше, що спало мені на думку.

— Будь ласка, не стій на порозі, — пробубоніла я, озираючись через плече. — За кілька хвилин у коридорі пройде Охоронець… Потрібно зачинити двері.

Ред, нічого не кажучи, ступив усередину. Я за допомогою пластини зачинила двері та обернулася. Моєму захопленню не було межі…

«Так, це те, про що я мріяла!»

Скрізь були, немов огорнуті ніжно-блакитним свіченням, усілякі квітучі дерева й клумби з різнокольоровими квітами, дивовижні трави та кущі різної висоти та форми. І вся ця краса пахла неймовірним чарівним ароматом.

«Я потрапила до казкової країни із снів!»

А зверху над нами був величезний прозорий купол, що відкривав нічне небо з мільярдами зірок.

— Ходімо! — тільки й видавила я з себе та пішла вперед невеликою алеєю, викладеною плиткою з незрозумілого матеріалу.

Те, що Ред іде слідом, я знала лише тому, що чула його подих. З того моменту, як ми опинилися всередині Оранжереї, хлопець не видав жодного звуку...

«Сподіваюсь, що він мовчить, через те, що так само, як і я, насолоджується красою навколо...»

Я розглядала дерева, кущі, квіти… Ці дивовижні вигини стовбурів, витончені форми листя та пелюсток, чарівну яскравість квітів та всілякі відтінки зелені… Вдихала аромат квітучої природи… Підняла голову вгору та посміхнулася зіркам. Вони посміхались мені у відповідь.

— Що ти робиш? — раптом ледь чутно запитав Ред.

«Щось таке питала мене Бетті...»

— Ти не зрозумієш… — ковзнула поглядом по ньому.

У блакитному світлі, під квітучими деревами та величезним зоряним небом Ред теж здався мені якимось казковим героєм... Неймовірно красивим... Якимось рідним та чужим одночасно.

— А ти спробуй пояснити, — знов ледь чутно видихнув він, немов боявся, що вимовивши слова трохи голосніше, все навколо зникне. Його зелений погляд ніби огортав мене. Моя душа рвалася кудись вгору… Літати… Ширяти серед зірок…

«Дивне відчуття... Але ні! Я не за цим тут!»

— Може, спершу ти! — раптом різко промовила я. І, здається, саме в цей момент я своїм голосом зруйнувала казкову обстановку навколо...

Погляд Реда, який сфокусувався на мені, потемнів. Потім хлопець кивнув головою.

— Я обіцяв. Я відповім на твої запитання.

Я проковтнула.

«Невже спрацювало?»

— Обіцяєш, що розповіси мені всю правду? Якою б вона не була? — з трепетом в голосі пробубоніла я.

— Ріко…

— Обіцяй! — різко гукнула я.

Ред кивнув.

— Обіцяю, — промовив впевнено.

— Розповідай! Все з самого початку! Хто ви? Як сюди потрапили? І навіщо ви тут?

— Мене звати…

— Я знаю, як тебе звуть! Ти вже про це згадував. Забув? — розлютилася я. — Говори те, що ще не знаю!

— А що ти не знаєш, Ріко? — раптом різко сказав Ред. Його очі зараз набули якийсь дивний відтінок…

«Здається, такого тону на свою адресу я від нього ще не чула... Цікавенько..!»

— Може, ти не знаєш, що мене та мого брата батько відправив до Колонії та заплатив «міс Піґґі» величезні гроші за це? Чи те, що ми не такі, як усі? Чи те, що ми шукаємо собі подібних?

— Звідки ти…

— Повір мені, я ж не ідіот! Я добре знаю балаболку Берттіну — знахідку для шпигунів. А також чудово знаю свого брата. Йому самотньо, йому страшно... Він шукає друзів. Завжди так було, є й буде.

— Але... — хотіла я заперечити та захистити Пата й Бетті.

— Не треба, Ріко! Я все знаю, — перебив він мене. — Пат розколовся сам. Берттіна… О-о-о… Я знаю її надто добре. Цю дівчину завжди видають її власні емоції, і це вона чудово знає, — якось трохи злорадно посміхнувся Ред.

— Тоді… тоді розкажи, навіщо твій батько відправив вас сюди? Навіщо йому всі ці діти із суперздатностями? І що там, за Стіною? — зібравшись з думками, нарешті, запитала я.

— Чи готова ти це почути? — смарагдовий погляд хлопця, здавалося, вивертає мене навиворіт.

— Так, чорт забирай! — прокричала голосно.