Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

Він сумно посміхнувся та спокійно сказав:

— Може, прогуляємось? Ми ж на побаченні…

Тяжко зітхнула, намагаючись заспокоїтися, потім кивнула... І ми повільно пішли алеєю, з обох боків якої росли біло-рожеві древовидні півонії.

 

***

— Не знаю, про що конкретно розповів тобі Патрік, — промовив Ред, ступаючи повільно біля мене. — Але я розповім тобі свою історію. Якщо щось не зрозуміло — запитуй. Добре?

Я скосила на хлопця — він дивився прямо перед собою, і жодного разу не глянув на мене.

— Добре, — видихнула ледь чутно.

Ред ніби тільки це й чекав, бо відразу тихо промовив:

— Моя мама померла дуже давно... — але здалося, що ці слова далися йому дуже важко.

— Мені шкода… — тільки й промимрила я.

Хлопець повернувся до мене і, сумно посміхнувшись, сказав:

— Не варто. Це було давно.

— Вона хворіла?

— Так, — обірвав сухо. Я зрозуміла, тут на мене чекає глухий кут.

— А як твій батько? Що було з ним після її... смерті? — обережно, намагаючись підібрати кожне слово запитала я.

— Зрозуміло, що йому було погано. Батько тяжко пережив мамину смерть — ти зрозумієш це пізніше… — він замовк та покосився на дерево з насичено-бардовими квітами. Це була райська яблуня. Мене це дерево теж по-своєму причаровувало, тому розумію, що Ред завмер на деякий час, роздивляючись його. — То про що я? А, так… — знову пішов алеєї, і я разом з ним. — Я майже не пам'ятаю маму. Невиразні спогади. Нечіткі…

Збоку здавалося, що хлопець розглядає витончене листя чагарника. Але розуміла, що його думки зараз далеко, і він не зосереджений ні на чому конкретному тут... Ні на мені, ні на природі...

Раптом Ред, немов повертаючись зі свого заціпеніння, продовжив:

— Якийсь час ми жили самі. Потім з'явилася Уріела. Молодша за мого батька майже на сімнадцять років. Красива, власна... — На мить він замовк, знову задумавшись, а потім продовжив: — Вона не погана, ні… Просто зі своїми «тарганами» в голові. До мене мачуха ставилася непогано, навіть дуже непогано. Іноді грала зі мною. Іноді... А це не важливо, — хитнув головою.

Я щиро посміхнулася:

— Це добрі спогади... Чому ти женеш їх?

— Вони не важливі… Вже ні! — якось сумно промовив мій супутник.

— Чому? — не вгавала я.

Ред заплющив на секунду очі, потім промовив:

— Ріко, є те, що ще незбагненно твоєму розуму. Я намагаюся підвести тебе до цього. Підготувати… чи… Але я не впевнений, що ти сприймеш усе правильно.

— Правильно для тебе? — запитала обережно.

— Ні! — вигукнув Ред і провів рукою по своїй шиї. — Ні, Ріко. Ні... Ти не розумієш… — він нервував.

— Я не зрозумію, якщо ти не поясниш! — підвищила голос у відповідь.

Хлопець підняв очі на небо, важко зітхнув і вже спокійно продовжив:

— У мого батька був друг Фрідберт Старлайт. Вони з дитинства були «нерозлийвода». Потім хлопчаки виросли, у них з’явилися сім'ї. Батько одружився з мамою, Фрідберт — з Тіціаною. У них з'явилися діти: у батьків — я, у Старлайтів — Кайлліан та Берттіна.

— Кейл та Бетті? — вигукнула здивовано я.

Ред кивнув головою.

Криво посміхнулася:

— Значить, Кайлліан Старлайт?

— Тільки йому про це не кажи! Він мене вб'є, бо не навидить своє повне ім'я, — ледь помітно посміхнувся.

— Гаразд, гаразд... Можеш не вмовляти... Залишиться в таємниці,  — веселилася я.

Ред загадково посміхнувся куточками губ:

— Продовжувати?

— Так-так, звичайно! Пробач… — промимрила розгублено.

— Мої батьки не з бідних — у нас було все! Та й Старлайти теж усім забезпечили своїх дітей, — він зітхнув. Я насторожилася. — Ріко, я жив у розкоші, не замислюючись ні про що. Звідки береться одяг та їжа. Хто її купує та готує, прибирає будинок, пере мої речі. Я ніколи не думав, де батько бере гроші. Скільки витрачає. І на кого… Загалом, я ніколи не думав про елементарні речі. Кілька років я просто жив у раю. А потім… — хлопець затнувся та поглянув на мене. — Не знаю, як розповісти тобі про це, Ріко. Не знаю… — він зупинився та чомусь присів, дивлячись у підлогу. Міцно стиснув кулаки.

Спочатку я мовчки спостерігала за ним, а потім теж присіла поряд. Зазирнувши Реду у вічі, обережно запитала:

— Я все одно про це дізнаюся?

— Рано чи пізно — так, — кивнув Ред, розстискаючи кулаки та підіймаючи на мене свої смарагдові очі.

— Тоді давай це повідомить мені, наприклад, не «міс Піґґі», яка ненавидить мене, а людина, яка піклується про мене…

Погляд Реда зараз був насичений таким болем та тугою.

— Вважаєш, що я дбаю про тебе?  – розгублено спитав він.

— А хіба ні? — посміхнулася щиро.

Хлопець підвівся. Я теж.

— Давай підемо ось під те дерево, — кивнув він головою на розкішну павлонію з величезними листям та ніжними біло-ліловими квітами. — Там якось… спокійніше… душевніше…

— Чудова ідея, — посміхнулася я ніжно та кивнула. Це було моє найулюбленіше місто тут, в Оранжереї.

 

***

Ми розташувалися на оксамитовій траві під величезним деревом, квіти якого наповнювали душу спокоєм та радістю, мабуть, не тільки із-за їх кольору, а ще й із-за дивовижного аромату.

Ред сперся спиною на стовбур і заплющив очі.

— Тут так добре. Дякую тобі, — раптом промовив грудним голосом.

— За що? — не зрозуміла я. В цей момент теж сіла, спираючись спиною на стовбур, поряд із Редом.

— Що привела мене сюди. Я думав… Вважав, що тут, у Колонії, немає місця гідного… тебе. Створеного для тобі. Але я помилявся. Тут дуже гарно та затишно, — він потягнувся до моєї руки, але я різко прибрала її.

«Намагається відволікти мене? Чи ні?»

— Агов, ти обіцяв розповісти все, тож не з'їжджай з теми! Звичайно, дякую тобі за твої слова, мені... приємно... але...

Ред лагідно посміхнувся:

— Я озвучив правду, Ріко. Ти гідна найкращого.

— Ти намагаєшся заговорити мені зуби? — хитро промовила я, примружуючи очі.