Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

«А ось цього говорити вголос було не варто! От дідько!»

— Що? Ні! Я сказав це, бо справді так думаю, — трохи розгублено промовив хлопець.

— Ага! Вважай — вже повірила! — склала руки на грудях.

— Ну, і характер у тебе, красуне, — посміхнувся він одними куточками губ.

Криво усміхнулася та закотила очі:

— Не з'їжджай з теми! Розповідай! Ти обіцяв!

Ред тихо засміявся, потім важко зітхнув, і в його смарагдових очах я знову побачила тугу. Раптом він тихо промовив:

— Батьки Кейла та Берттіни загинули... — проковтнув. Подивився кудись у далечінь. — Дуже дивно і… Нам просто повідомили, що вони потрапили в якусь аварію серед пустелі... та зникли безвісти — і все. Тіл не знайшли, бо... пустеля забрала їх...

Мій голос здригнувся, коли я видихнула:

— Я співчуваю... їх втраті... Напевно, це боляче...

Ред дивно зиркнув на мене.

— Мені не зрозуміти цього болю... Я сирота, — останні слова вимовила сухо.

В цей момент Ред все-таки взяв мене за руку... І це було, як нібито розряд блискавки пронизав всю мене. Від його дотику моє тіло затремтіло, у животі знову запурхали «метелики». І чомусь одразу наринули різні емоції: страх, гнів, сором, радість...

— Тобі холодно? Чи страшно? — тихо спитав Ред. — Ти тремтиш...

Я замотала головою та спробувала звільнити свою руку. Тремтіння все ще володарювало моїм тілом. Я не могла розслабитися.

— Дозволь тримати тебе за руку, коли повідомлю тобі… те, що маю…

Я ніколи не чула, щоб Ред з кимось говорив так обережно... лагідно... та турботливо... Він просто обеззброїв мене цим... А ще своїм ніжно-оксамитовим поглядом… Я нервово проковтнула, але погоджуючись кивнула.

Ми сиділи поруч, спершись на стовбур величезного квітучого дерева, під зоряним небом. Моя рука в його руці.